73
Не обмежуйте своє життя, не звертайте увагу на реакцію інших

Не обмежуйте своє життя, не звертайте увагу на реакцію інших

— Абделла ТАЙА

Інтерв'ю з Абделлою ТАЙА, про те як він потрапив до Європи, написав роман "Армія порятунку", який згодом екранізували.

Не обмежуйте своє життя, не звертайте увагу на реакцію інших

Кафе «Сара Бернар» - відоме місце зустрічі театралів і гомосексуалів. Розташоване на самому краєчку відомого кварталу Маре поруч із готичною вежею Святого Якова, воно приваблює усміхненими симпатичними офіціантами і смачними десертами. А ще затишним оксамитовим інтер’єром. Мені ж пощастило двічі: крім оксамиту канап, мене зустрічає лагідний, оксамитовий погляд Абделли. Він огортає приємною ніжністю – і я вже готовий не розпитувати відомого письменника і режисера про його творчість і орієнтацію, а розповідати про себе все, що він забажає. Зрештою, потім так воно й відбулося… Погодьтеся, у таких обставинах інтерв’ю брати важко.

Абделла ТАЙА: «Не обмежуйте своє життя, не звертайте увагу на реакцію інших. Часом треба бути невблаганним і брутальним»

Про те, як марокканець Абделла Тайа (Abdellah Taїa) потрапив до Європи, можна дізнатися з його найвідомішого роману «Армія порятунку» (L’Armée du salut, 2006), що два роки тому перетворився на фільм, який з успіхом демонструвався в більшості країн цивілізованого світу (я навмисне вживаю означення «цивілізованого», адже у таких країнах, як, скажімо, Нігерія, цю стрічку навряд чи покажуть).

Навіть в Україні під час «фестивалю в фестивалі» Sunny Bunny минулого року крутили «Армію порятунку». У сповідальній книжці Тайа розповідає про платонічне кохання до старшого брата, про те, як його, підлітка, утримував заможний швейцарець, а коли коханець покинув Абделлу, той вирішив податися до Женеви вивчати літературу. Відтоді – вісім книжок, плідна публіцистична діяльність (особливо під час так званої «Арабської весни») та одна кінострічка. Для дванадцяти років перебування в Парижі – не так і погано.

Абделло, історія головного героя «Армії порятунку» - твоя історія? Скільки відсотків правди і скільки – вигадки?

Ніколи про це не думав. Книга – це одне ціле. Не можна щось відділити. Коли починаєш писати, є намір, себто свідома частина роботи, але є й щось несвідоме – те, що виходить за межі нашого розуміння. Щоразу, як пишу, не можу писати про те, чого я не знаю, не про свій світ. Так вийшло, що світ, звідки я прийшов – бідний марокканський люд – мало кому відомий. Тож щоразу, як пишу, з’являється саме він.

Я сказав би, що «Армія порятунку» - не автобіографія, а автобіографічна оповідь. Тобто я не збирався передавати точний перебіг подій у реальному житті – моєму житті, – а радше хотів знайти і показати матеріал, в якому є сенс і смак. І цей смак не можна відділити від мене, мого життя, пережитого. У мене немає бажання писати відверті вигадки. Тож, так, головний герой «Армії порятунку» Абделла – це я, його родина – моя родина. Я жодного імені не змінив. А втім, я не «чіплявся» за дійсність, не намагався зробити точну копію, бо це не має сенсу.

Тож ти справді приїхав до Женеви до свого коханця?

Коли я прибув до Женеви, ми розійшлися. Побачились один раз – і я залишив його. Усе це справді було.

Ти одним із перших в Марокко відкрито заговорив про гомосексуальність. Як до цього поставилася твоя родин і друзі?

Першим був не я, а Рашид О (Rachid O). Але він не називав справжніх імен і навіть вигадав псевдонім. І видавався за межами Марокко, у Франції. А я першим заявив про себе, не ховаючись. Проте для мене Рашид О – дуже важлива постать, адже, перш ніж почати писати, я прочитав два його романи.

Я не вважаю свій вчинок аж таким сміливим. Коли йдеться про справжнє життя – так, це важко і вимагає мужності, але я – людина літератури, я роблю це на сторінках книжок. Я не змішую літературу і життя. Я заздалегідь знаю, що скажуть родина і друзі: засудять, не зрозуміють, не зможуть поставити себе на моє місце. Я давно звик. Звик не питати дозволу, благословення, вирішувати свої проблеми самостійно. Я не розумію, чому ці люди – родина і друзі, – які у дитинстві нічим мені не допомогли, повинні якось впливати на моє життя нині. Звичайно, їм неприємно те, що я пишу, адже певною мірою я звертаюсь і до них. Але їхньої підтримки я потребував у дитинстві, а не тепер. Нині я сильніший, краще розумію світ. А дитина не може жити поза родиною. Гомосексуальна дитина мусить викручуватись.
Не можна обмежувати своє життя, звертаючи увагу на реакцію інших. Часом треба бути невблаганним і брутальним. І навіть егоцентричним.

У твоїх книжках гомосексуальність та іслам незрідка стоять пліч-о-пліч. Чи можливо примирити мусульманський світ з гомосексуалами?

Для мене питання так не стоїть. Я народився в Марокко – арабській мусульманській країні, отримав релігійні виховання та початкову освіту, просякнув мусульманською культурою, усе дитинство прожив серед побожних ісламістів. І це – частина мене, моєї культури.

Те, що люди думають про іслам, те, що вони називають ісламом, і те, що вони чинять – три великі різниці. Нібито «побожні» не шанують ісламу. Я бачив це навіть на прикладі власної родини. Я бачив невідповідність дій словам.
Після цього, звичайно, вони можуть казати мені, мовляв, іслам проти гомосексуальності і ти підеш до пекла, але я знаю, що відповісти: ви теж, дорогенькі, багато чого не дотримуєтесь! Вони використовують іслам – як інші люди в будь-якій іншій частині світу використовують будь-яку іншу релігію, – аби виправдати свою гомофобію. Так само люди, які мають владу, завжди використовують релігію, щоб виправдати узурпацію, своє «право» керувати долями слабших, менш заможних.

У Корані є одна-єдина згадка про заперечення гомосексуальності. Йдеться про содомію – народ Лотів, що «содомізувався». І все. Більше – жодного слова. Жодної прямої заборони. Іслам не є гомофобною релігією. Більше того – у багатющій ісламській культурі повно гомосексуалів – поетів, філософів, вчених. Їх шанують. Тож я не розумію, навіщо відділяти гомосексуальність від ісламу. Світ, з якого я прийшов, насправді не гомофобний. Він лише офіційно вважається таким. Він стає таким, бо йому твердять, що гомосексуальність треба забороняти. Якби керівництво Марокко вирішило надати марокканцям свободу слова та віросповідання, ніякої гомофобії й близько не було б. Отже, це чисто політичне питання ставлення влади до народу.

Але я не хотів би, щоб слова «свобода» та «звільнення» у моїх книжках асоціювалися б лише з гомосексуалами. Це було б сумно.

Звільнення не варто чекати від когось – ні від влади, ні від еліти, ні від «чинів» від релігії. Звільнюватися треба самотужки. Але, звільнюючись індивідуально, я, гомосексуал, не хочу обмежуватися лише собою. Я хочу звільнити свою сестру, свого племінника, племінниць. Не треба обмежувати звільнення самими гомосексуалами! Бо ми й так ізольовані. Навпаки, гомосексуал повинен повернутися до світу. Навіть якщо цей світ – ворожий.
Зрештою, мої книжки не розповідають історій про гомосексуалів. У них ідеться про світ – такий, яким він є, – посеред якого опиняється хтось на кшталт мене. До речі, я ще не написав книжку про себе як гомосексуала, про творення ідентичності юного марокканського гомосексуала.

І все ж ставлення більшості населення Марокко до гомосексуалів… яке?

Негативне. Я це добре усвідомлюю. Та замість йти всупереч їхній волі, їхнім бажанням, варто повернутися до коріння, використовуючи те, ким я є, свою ідентичність, свої слова, свою літературу.

Чи почуваєшся ти вільним тут, у Франції?

Я сам створив власну свободу. Франція отак просто свободи не дає. Звісно, це колиска прав людини і громадянина. Але є й вражаюче суспільне розшарування, і іммігрантське питання. Натомість, Париж обожнює людей, у яких є амбітний проект, у яких є мета. Щойно у вас з’являється мета, Париж розвертається до вас, вступає з вами в двобій, водночас полегшуючи досягнення мети. До того ж, у Франції я ніколи не почуваюся бідним. Навіть якщо часом мені бракує грошей. А у Марокко усе веде до мого суспільного стану – злиднів. Звісно, у Франції також є незаможні – мешканці провінції та передмість, безробітні. Але мені пощастило народитися не у Франції. Я приїхав, чітко усвідомлюючи, чого я хочу – писати книжки, знімати кіно. Я не бачив лімітів і йшов уперед. Нині я краще усвідомлюю реалії соціальних класів, розумію, що Францією керують еліти, що обмеження таки існують.

Чи допомагає вам у Франції так зване «гомосексуальне лобі», про яке часто згадують наші гомофонні політики?

Те саме кажуть в арабських країнах: сіоністське гомосексуальне лобі. Навіть не хочу говорити про такі нісенітниці… Звісно, Захід не є невинним. Він має можливість втручатися – і втручається, політично та економічно – у справи арабських держав. Це заперечити важко. Але до чого тут сіонізм і гомосексуали?! Для мене це вияв дурощів, небажання працювати мозком, прагнення знайти зручний об’єкт для своєї нетолерантності. Бо замість обговорювати реальне життя гомосексуалів – зокрема дітей-гомосексуалів, яким припадає тяжке життя, яких б’ють, ґвалтують – замість цього верзуть нісенітниці про «сіоністську змову». З такими людьми навіть сперечатися не варто, для мене вони – просто дурні.

Натомість маємо прагнути позбутися кліше та страху, голосно відкидати забобони – бо їх і на Заході не бракує. Тут, у Франції, можна почути: «Та заради Бога, мені ті гомосексуали не заважають!» Це означає, що людина не має жодного уявлення, що таке гомосексуальність – і, гірше, не хоче знати! «А, в мене є друзі-гомосексуали!» – хвалиться така людина. І це край толерантності, на яку вона здатна.

Гомосексуальність не повинна знову перетворитися на моду, фешн-стайл повсякденного трибу. Гомосексуальність – це ідентичність, це політичне питання, пов’язане з низкою тих самих проблем, що й у гетеросексуалів.

Підготував Іван Тюссо

Тепер, завдяки Aperio Lux, ЛГБТ-портал можна читати на iPhone та iPad або підписуйтесь на Telegram канал @lgbtorgua

Підписуйтесь
на наші акаунти