194
Треба поєднувати все з усім і говорити про спільні проблеми: рівність, невикористання мови ворожнечі тощо

Треба поєднувати все з усім і говорити про спільні проблеми: рівність, невикористання мови ворожнечі тощо

— Ірина Славінська

Відома українська радіоведуча, журналістка, перекладачка, феміністка Ірина Славінська розповіла Національному ЛҐБТ-порталу України про те, чому вона не цурається висвітлювати питання рівності та толерантності, чому вважає, що в Україні відсутня єдина однорідна спільнота ґеїв, лесбійок, бісексуалів і трансґендерів, і для чого розпочала власний проект «Простір рівності» на «Громадському радіо».

Треба поєднувати все з усім і говорити про спільні проблеми: рівність, невикористання мови ворожнечі тощо

Коли ти вперше зробила матеріал про ЛҐБТ, і чи не виникало у тебе ніколи побоювань чи упереджень, щодо цієї проблематики?

Мені здається, що я таки більше говорю на тему ґендерної рівності. Тема ЛҐБТ йде разом з нею «причепом», вона для мене додаткова. Не менш важлива, просто я менше нею займаюсь. Висвітлення теми ЛҐБТ почалося майже випадково в 2007, здається, році, коли я почала працювати в «Українській правді. Життя». Мені редакторка Галина Титиш дала завдання: зробити матеріал про трансґендерів в Україні. Я вже і забула, який там був інформаційний привід. Я зробила цей матеріал, і тоді ж я наґуґлила інформацію про те, що є організація «Інсайт». Там я познайомилась із Ганною Довгопол. Завдяки її сприянню, на інтерв’ю прийшов FtM (трансґендерний чоловік - авт.). Він родом з Одещини, звати його Саша, і він переїхав до Києва, коли почав гормональну терапію. Ми довго говорили, і мені здається, що під час розмови я поставила купу отих самих ідіотських запитань, які ставлять люди, які приходять у щось, на кшталт «Живої бібліотеки». Тоді ми говорили на кухні «Інсайту», і там була якась атмосфера довіри, тож мені було достатньо комфортно говорити з героями, і я сподіваюся, що їм також. Тоді мені було років 20. Я не скажу, що мені було страшно підходити до цієї теми, але я відчувала брак вокабуляру. Під час тієї розмови я зробила всі типові ляпи на кшталт вживання слова «гомосексуалізм». Коли ти їх робиш вперше, і тебе хтось лагідно поправляє, то ти виправляєшся і більше не помиляєшся. Робиш інші помилки, звісно, продовжуєш роботу.

Часто піднімаючи цю тему на радіо, в тебе не виникало побоювань, що достатньо патріотична частина вашої аудиторії може сприймати це неоднозначно?

В цьому насправді полягає шарм роботи в такому медіа, як «Громадське радіо». Ми не зав’язані ні на рейтинги, ні на схвалення рекламодавців, тож для нас немає «страшних» тем. Висвітлення життя меншин, дискримінованих груп є величезною частиною роботи будь-якого суспільного мовника. Тоді, коли суспільне мовлення в Україні оформиться, там одразу з’являться і теми меншин.

Чому тоді більшість популярних в Україні медіа тему ЛҐБТ замовчують?

Якщо говорити в загальному про медіа, то я не впевнена, що ця тема зовсім не висвітлюється. Вона є, можливо менш присутньою, ніж хотілося б. Можливо, іноді її висвітлюють у жовтіших відтінках, ніж хотілося б, але мені б дуже не хотілося б, щоб, коли ми говоримо про роботу українських ЗМІ, з’являвся цей стереотип, що всі ЗМІ щось не роблять, або всі щось роблять не правильно. В будь-якому ЗМІ є журналісти, які роблять певні матеріали. Грубо кажучи, коли ЛҐБТ-спільнота звинувачує всі українські ЗМІ у тому, що всі вони щось не пишуть, це те саме, що всі українські ЗМІ казали би про ЛҐБТ, що вони щось не те роблять. Це дзеркальні звинувачення. Розгадка і вирішення проблеми криється в ефективнішій побудові комунікації.

Відкриття «Книжкового Арсеналу»

На твою думку, ЛҐБТ-спільнота чи ЛҐБТ-організації якимось чином комунікують з медіа?

Почнемо з того, що єдиної цільної ЛҐБТ-спільноти в Україні немає, як мені здається. В нас є низка ЛҐБТ-організацій, але це ускладнює комунікацію – потрібна певна навігація в тому, хто є хто. До мене порівняно рідко доходять якісь релізи про події ЛҐБТ-спільнот. Можливо, існують якісь розсилки, про які я не знаю.

Взагалі-то порятунок потопельника – це справа рук самого потопельника. Як ти вважаєш, це ЛҐБТ-організації мають йти до ЗМІ і казати, що «ось в нас є така проблема», чи потрібно чекати на якийсь запит з боку ЗМІ?

І те, і те. В Україні є низка невидимих проблем. І не тому, що їх не хочуть бачити, а тому що конкретна проблема видима лише, коли ти є частиною конкретної спільноти. Тому не дивно, коли головний редактор чи журналіст не розуміє, що є ще якісь історії і є ще якийсь контекст. Тому дуже корисно, коли робляться якісь матеріали, дописи, колонки, блоґи, прес-релізи чи якісь інформаційні аркуші, які пальцем показують, що сьогодні, наприклад, річниця вбивства Гарві Мілка, борця за ґей-прайди. Інакше жодному ЗМІ в голову не прийде подивитись, чи сьогодні в нього день народження. Корисно також підкреслити ґендерну чи ЛҐБТ-складову в якійсь проблемі, де ця складова неочевидна. Є ще один секрет успіху – це не впадати в істерики на тему «про нас не пишуть». Надісланий прес-реліз не означає, що медіа має все кинути і щось знімати. Зрештою, якщо йдеться про телебачення, то є низка подій, які не підпадають під телеформат, і їх неможливо зняти. Наприклад, круглий стіл - це не телевізійна подія. У мене минулого року був прецедент, коли я запрошувала співорганізаторів "КиївПрайду", який замість прайду перетворився на місце круглих столів і дискусій, і один із співорганізаторів прайду запізнився на ефір і на нього майже не прийшов, тобто прийшов лише на останні 5 хвилин ефіру. Такі епізоди теж навряд чи сприяють ефективній роботі між організаторами прайду і медіа.

Ти згадала Марш рівності. Ти підтримуєш ідею того, що його потрібно провести цього літа в Києві? Чи, зважаючи на ситуацію в країні, потрібно відмовитись від цієї ідеї?

На моїй пам’яті Марш рівності відбувся лише один раз. Там було дуже багато міліції, було чимало іноземних гостей, і це теж було певним фактором безпеки. Чи є такий формат, коли є жменя активістів і багато міліції, власне прайдом? Минулого року ґей-прайд пройшов у вигляді круглих столів, дискусій і так далі. На моє переконання як людини, яка висвітлює тему життя ЛҐБТ-спільноти, і водночас є поза цією спільнотою, не треба ризикувати. Я жодним чином не є прихильницею стратегії переховування в шафі. Але я так само не є прихильницею ризику загинути під час маршу. З огляду на підпал «Жовтня» і аґресію, яка була в «Кінопанорамі», є високий ризик, і в момент, коли організатори ґей-прайду мають ґарантії, що ця аґресія омине їх боком, що не прийде жоден відморозок, під якими б гаслами він не приходив, і що він не почне стріляти в натовп – тоді, звісно, ґей-прайд варто робити. Тут я не міркую категоріями: на часі чи не на часі. Захист прав людини завжди на часі. Але якщо є небезпека реальної загибелі людей, то я вважаю, що потрібно або працювати над посиленням заходів безпеки, або відкласти цей марш до моменту, поки він стане можливим. І це складна дилема, на яку спільнота має відповісти сама собі. Очевидно, що чим більш видимою стає будь-яка спільнота, тим більше, можливо, до певного моменту вона викликає аґресію - аж поки це не виглядає настільки нормально, що не привертає уваги зовсім. Мені здається, що ставлення до ЛҐБТ оздоровлюється. Іноді на користь аґресії спрацьовує очікування небезпеки, а не сама по собі дражливість певної спільноти чи ідеї.

Як ти ставишся до спеціалізованих ЛҐБТ-медіа? Чи варто рухатися у напрямку того, щоб спеціалізовані медіа робили контент для великих інформаційних ресурсів?

Я вважаю, що в медіа має панувати різноманітність. В усіх можливих варіантах. В роботі загального інформаційного ЗМІ і маленького «нішевого» ЗМІ є різні переваги і недоліки. Є речі, про які варто писати загальноінформаційним ЗМІ, але навряд чи вони колись звернуть увагу на якісь суперспеціалізовані речі. Тому я абсолютно поділяю думку про потребу в існуванні маленьких сайтів. І тут виникає цікавий сюжет, я зараз спробую його сформулювати. Це як розмови про україномовні ЗМІ. Жодне медіа не є цінним лише через те, що воно україномовне. Воно має бути насамперед змістовне, оригінальне, цікаве тощо. Так само жодна нішева ініціатива, яка стосується ЛҐБТ, не буде цінною сама по собі. Жодної цінності в тому, що цей сайт говорить про ЛҐБТ, нема. Сайт має продукувати додану цінність і робити круті матеріали. Тоді це буде працювати.

Потрібно говорити про порушення прав ЛҐБТ чи говорити про цю групу меншин в загальному контексті захисту прав груп, які є дискримінованими?

Я прихильниця поєднання всього з усім, бо моя журналістська практика людини, яка висвітлює теми ґендерної рівності, ЛҐБТ і життя людей з інвалідністю, говорить про тотожність проблем у цих спільнотах. Більше того – ці ж проблеми єднають пенсіонерів, чорнобильців і матерів-одиначок, разом із іншими незахищеними, соціальними групами. Вони мають різні формулювання, але вони усі виводять на одне й те саме - на потребу робити більш відкрите суспільство, сприяти видимості цих спільнот. Тому я думаю, що треба поєднувати все з усім і говорити про спільні проблеми: рівність, невикористання мови ворожнечі тощо. Коли ми говоримо про ширші контексти, з’являється можливість спонукати емпатію, що провокує думку про те, що проблеми мають не тільки «меншини». Наприклад, спільна проблема батьків дітей у візочках і людей з інвалідністю – відсутність пандусів. Та сама історія може спрацювати і з іншими темами – шлюби, всиновлення, доступ до медичних послуг.

Я знаю, що ти запустила проект «Простір рівності». Як виникла його ідея і чого очікувати слухачам «Громадське радіо»?

Я подумала, що було б непогано зробити окремий подкаст, який буде присвячений темі ґендерної рівності, який також міг би зачепити весь спектр проблем, які проявляються, коли ми дивимось на цей сюжет. Оскільки «Громадське радіо» існує на внески наших слухачів і ґрантові кошти, оскільки, створення подкасту – це не просто сісти і щось записати, а це студія в орендованому приміщенні, це робота звукорежисера, який веде запис, це робота звукорежисера, який монтує запис, і ще багато «невидимих» дій, то ми потребували підтримки. Знаючи про те, що Фонд імені Гайнріха Бьолля є однією з інституцій, яка є чутливою до проблем ґендерної рівності, я написала Ганні Довгопол і повідомила, що в мене є така ідея, і запитала чи могло би бути можливим подання заявки на отримання якогось мікроґранту. Я рада, що Фонд Бьолля підтримав мою аплікацію. «Простір рівності» - важливий проект, але короткий. Наразі в ньому заплановано 10 епізодів, тобто програма триватиме до середини серпня. Я рада, що я можу зарезервувати собі окрему «пісочницю» для регулярного говоріння на важливу для мене тему поза інформаційними приводами.

Фото з кампанії підтримки «Громадське радіо»  

ЛҐБТ-спільнота зараз перебуває у такому стані, коли вона думає про те, як їй видозмінитись, тому що ситуація змінилась, і їй теж треба міняти тактику…

А хто ця спільнота? Ти про кого говориш?

Наприклад, ЛҐБТ-організації. Раніше ЛҐБТ-організації працювали по принципу реагування на проблему, коли вона виникла. Зараз відвертих проблем, гомофобних ініціатив, спротиву немає і саме тому важливо, аби спільнота якою б вона не була, була готова до нових викликів. В цьому ключі, як ти ставишся до виникнення руху батьків за права їх дітей ЛҐБТ?

Так, це чудова ініціатива. Я взагалі за різноманітність різних рухів. Також я мрію про якусь велику партію чи масовий рух за захист прав меншин.

Можливо ти бачиш якісь перспективи об’єднання під ліберальним, наприклад, лозунгом різних угруповань? В Україні немає дійсно ліберальної партії, яка б об’єднала більшість спраглих.

Об’єднання усіх цих груп можливе у випадку формування великого правозахисного руху, який би говорив про всіх. Перспективи є, але тут також постає проблема дискримінації спільнотами одна одної. Я не дуже знайома з сюжетом, тут потрібні дослідження соціологів, але я, наприклад, не раз стикалася з висловлюваннями знайомих ґеїв, які висловлювалися в дусі мізоґінії про те, що феміністкам не потрібно захищати свої права, тому що права ґеїв зараз є важливішими. Це неприпустима річ, адже в нас не так багато сил, щоб ще й між собою ділити цю ковдру. Тому я прихильниця не інституційного об’єднання, а формулювання якихось стратегічних спільних цілей і цінностей.

Ми спострігаємо радикалізацію суспільства, наприклад, сумнозвісний підпал кінотеатру «Жовтень» через нібито несприйняття ЛҐБТ-тематики.

Але його, як і у ситуації з «Кінопанорамою», підпалило не все суспільство, а конкретна жменька ідіотів. Звісно, це не знімає теми проблем суспільства в цілому, але мені важко собі уявити, що в сучасній Україні можливі масові погроми. Сподіваюся, поступ війни не розвіє цей мій ідеалізм.

Так, але як тоді бути з мілітаризацією суспільства, яке вимагає від чоловіка бути лише мужнім і не сприймає альтернативи?

Я в корені не згодна з такою діаґностикою ситуації. Мені здається, що все навпаки. У зв’язку з тим, що є 7-10 % жінок-добровольців, які йдуть на фронт, лише дурень може говорити про якусь особливу фемінну роль. Ми сьогодні бачимо жінок, які разом з чоловіками беруть до рук зброю і захищають країну. Окрім цього є безліч жінок-волонтерок, які постачають необхідне власними руками, сидячи за кермом, в найнебезпечніші зони цього пекла. Також не потрібно в цій історії забувати, що ті жінки і чоловіки, які не знаходяться на передовій, але роблять роботу в тилу, виконують не менш бойову і політичну роль. Потрібно мати, куди повертатися з війни, і робота в тилу забезпечує існування дому, куди можна прийти та оплакати горе чи відсвяткувати перемогу. Людина, яка йде в госпіталь віддати свій планшет для пораненого, так ще й готує каструлю борщу і годує ним голодних волонтерів, робить таку ж саму потужну політичну дію, що й самі волонтери, що й добровольці, що й мобілізовані. Наприклад, Надія Савченко. Хто скаже, що вона недостатньо хоробра?

Якщо я правильно розумію, то найбільша проблема видимості участі ЛҐБТ у подіях Майдану та у війні полягає в тому, що вони не обрали для себе видимість як стратегію. Жіночому руху під час Євромайдану вдалося бути видимим під час революції, але вдалося не випадково, а через те, що дівчата багато над цим працювали, вони себе артикулювали як феміністки, як жінки, які займаються захистом ґендерної рівності. Аналогічних рухів з боку ЛҐБТ-людей на Майдані я не бачила. І звісно, що це можна пояснити якимись страхами, вірогідною аґресією, але мені здається, що рік назад був прекрасний момент, щоб артикулювати цю спільноту, але спільнота залишилася невидимою. На війні відбувається те ж саме. У будь-якому суспільстві ЛҐБТ-людей є до 10 %, і суто статистично це означає, що серед українців, які є на фронті, теж є до 10% ЛҐБТ. Вони себе не артикулюють – don’t ask, don’t tell. Можливо, цей камін-аут гомосексуальних вояків міг би зробити дуже багато для ширшого суспільного прийняття теми життя та прав ЛҐБТ.

Чи може політик бути не в темі прав ЛҐБТ, якщо він репрезентує в тому числі ЛҐБТ-людей?

Може бути не в темі. Уяви собі експерта, який приходить в ефір і коментує все. Це нульова якість експертизи. Мене не дивує, що є політики, які кажуть, що вони не в цій темі, тому що тема життя ЛҐБТ є достатньо свіжа в Україні. Проблема сама по собі давня, але як проблема в публічному просторі – достатньо свіжа. Глибше коріння в українського жіночого руху, але серед жінок-політиків темою також мало хто займається. Треба навести фокус. Неможливо бути невидимими у політиці і вимагати від політиків, щоб вони були чутливими до проблем спільноти. Поки в парламент не пройде феміністка, відкритий ґей чи лесбійка, толку не буде. Треба наважитись на політичну кампанію і не спекулювати на темі дискримінації, адже може виникнути велика спокуса всі поразки або проблеми пояснювати саме дискримінацією. Мені здається, що сам факт, що кандидат чи кандидатка будуть відкритими ЛҐБТ, не має бути фішкою, - жодна людина не є цінною тільки через свою сексуальність. ЛҐБТ в цьому контексті має бути просто фактом біоґрафії, а сам такий новий кандидат або кандидатка може бути людиною, яка спеціалізується на економіці, будівництві, ЖКГ.

Розмовляв Тимур Левчук

 

Тепер, завдяки Aperio Lux, ЛГБТ-портал можна читати на iPhone та iPad або підписуйтесь на Telegram канал @lgbtorgua

Підписуйтесь
на наші акаунти