441
Україна майбутнього країна можливостей, а минулого

Україна майбутнього країна можливостей, а минулого

— Тимур Левчук

Про те, чому бізнесу важливо дотримуватися політики недискримінації, як це впливає на успішність компаній та що дає державі, в інтерв’ю ІА Дивись.info розповів виконавчий директор ВБО «Точка опори» та керівник проекту «Український індекс корпоративної рівності» Тимур Левчук

Україна майбутнього країна можливостей, а минулого

22 червня у Львові Тимур Левчук презентував, спільно з Львівською бізнес-школою УКУ, Індекс корпоративної рівності українських компаній — національне дослідження корпоративної політики, правил та практики українського бізнесу щодо заборони дискримінації на робочому місці та підтримки рівності і розмаїття. Наразі до участі у проекті долучилися вже близько 70 бізнес-структур.

У розмові з Дивись.info Тимур Левчук поділився своїми враженнями від роботи компаній-учасників та розповів, чому на Європейському ринку українському бізнесу не вижити без впровадження політики недискримінації.

 Тимуре, розкажіть детальніше про сам проект.

Український індекс корпоративної рівності — це проект, який виник ще у 2013 році. У 2014 ми вже презентували перший рейтинг, в якому тоді було близько 25 компаній. Ми комунікуємо з компаніями для того, щоби зрозуміти, чи є у них політика недискримінації. Якщо вона є, ми пропонуємо їм заповнити анкету, аби зрозуміти, який вони мають бал. І за результатами цього анкетування формується рейтинг компаній. Поки ми дуже демократичні і ті, хто набирають менше 50 балів, у рейтинг не потрапляють. Ми говоримо лише про найкращі практики. Ідея проекту — показати, що існують компанії, у яких є політика недискримінації, які дбають про своїх працівників і показати їх як приклад для інших. Сьогодні нас підтримує міжнародний фонд «Відродження». Завдяки ним зараз можемо працювати з 70 компаніями.

Чому ви взагалі вирішили реалізовувати такий проект?

Наша ціль — подолання дискримінації у суспільстві. Ми довго думали, як пояснити українцям їхні права, що вони можуть судитися з тими, хто їх дискримінує. Ми дійшли висновку, що люди проводять на роботі більшість свого часу. І, мабуть, єдиний спосіб прийти до них і щось розповісти — це робоче місце.

Наскільки я знаю, ви не тільки складаєте рейтинг, а і проводите відповідні тренінги…

Так, у нас є бізнес-тренер, вона навчає HR-менеджерів за бажанням. Вона розповідає, що таке політика недискримінації і як її можна впровадити у своїй компанії, проводить тренінг по толерантності для самого персоналу тощо. Як правило, такі тренінги користуються попитом у тих компаній, які клієнторієнтовані. Хтось погоджується на масштабні тренінги по кілька днів, хтось обмежений у часі і може дозволити собі лише кілька годин — все дуже гнучко. Наразі бажаючих відвідати такі тренінги не дуже багато, приблизно один на місяць.

Ви говорите, що навчаєте компанії політиці недискримінації. Що це таке?

По суті, це набір речень, які дуже чітко пояснюють механізм відстоювання людиною своїх прав. Наприклад, мене не взяли на роботу, бо я людина з інвалідністю. Як у цьому випадку можна себе захистити? Або як захиститися від працівників, які тебе дискримінують? Є законодавчий механізм, але ти вже маєш іти до суду, писати заяву. Ми все ж пропонуємо вирішувати такі конфлікти на локальному рівні. Політика недискримінації може бути окремим документом, а може бути лише пунктом договору — як зручно компанії.

У нас 450 професій, які заборонені для жінок. Це у процесі зміни, але мене відверто дивує, як це могло існувати до цього часу. У Торонто, наприклад, метрополітен повністю автоматизований, у них немає водіїв, а Україна у 2017 дискутує про те, чи може жінка бути машиністкою.
Але наразі компанії можуть за бажанням вводити таку політику…

Поки що так. Але найближчим часом, думаю, це буде закріплено на законодавчому рівні. Ми вже зараз ведемо перемовини з Мінсоцполітики. Цілком можливо, що з часом за відсутність політики недискримінації почнуть штрафувати. З іншого боку, це також буде тиск з боку Європейського союзу, тому що їм не потрібна хвиля мігрантів, яка зараз є. Як правило, більшість українців, які просять притулок, просять його за дискримінацію і дуже часто це саме робоча дискримінація.

Які країни найбільш коректні у цьому плані?

Трудова дискримінація є всюди. Просто одні компанії у тих чи інших країнах вже стільки разів стикалися з цим, що стали дуже обережними. Як правило, якщо компанія входить до топ-100 найуспішніших, то, скоріше за все, вона буде і в топі британського чи, наприклад, американського індексу корпоративної рівності. Це корелюється. І те ж саме з країнами. Чим кращий рівень забезпечення прав людини, тим, як правило, кращий рівень дотримання прав на роботі. Серед європейських країн — це Норвегія, Швеція, Франція.

В яких сферах люди частіше стикаються з дискримінацією, а в яких менше?

Мені здається, IT-компанії лідери по тому, як треба працювати зі своїм персоналом. А от найбільш проблемні сфери ті, які працюють в малих містах. Наприклад, аграрна сфера є досить складною, тому що, коли ми приходимо у велику компанію, там не треба пояснювати, що таке дискримінація, чому жінки мають рівні права, тоді як у малих місцевостях ми можемо побачити, наприклад, відверту дискримінацію жінок. Вони будуть отримувати меншу зарплатню, матимуть гірші умови праці, не будуть приймати жодних рішень.

Ще в Україні проблемна військова сфера. Донедавна жінки не могли займати досить багато позицій, хоча це абсурдно, бо вони ці позиції і так займали, наприклад, були снайперами, просто їм писали, що вони займалися кухнею.

Загалом у нас 450 професій, які заборонені для жінок. Це у процесі зміни, але мене відверто дивує, як це могло існувати до цього часу. У Торонто, наприклад, метрополітен повністю автоматизований, у них немає водіїв, а Україна у 2017 дискутує про те, чи може жінка бути машиністкою. Світ рухається швидше, ніж ми собі це уявляємо.

У всіх інших сферах, мені здається, ми не спостерігаємо такої великої дискримінації чи якогось нерозуміння.

Чи можна казати, що компанії навмисно дискримінують своїх працівників, діючих або потенційних?

У цьому і справа: дуже часто компанії взагалі не усвідомлюють, що вони когось дискримінують. Умовно кажучи, вони оголошують конкурс на вакансію, яка передбачає роботу з дому. При цьому вони пишуть в оголошенні: «Робота з дому, співбесіда буде в офісі». Але є люди, наприклад, на візку, які не можуть приїхати на цю співбесіду. Це здається такою дрібницею, утім більшість роботодавців взагалі не думають, що це для когось проблема. А людина, яка обмежена в пересуванні, може бути чудовим експертом.

Наскільки Україна відстає у впровадженні політики недискримінації на фоні інших країн?

Певний рух у правильний бік є. Я не можу сказати, що Україна середньовічна і тут нічого не відбувається. У нас є безліч компаній, які роблять круті речі, але дуже часто це популярні речі: допомогти військовим АТО, дітям тощо. Ми хочемо компанії довести до думки, що потрібно робити не тільки те, що дуже популярно, але зробити щось дуже практичне. Це насправді і для держави важливе питання. Вона має бути у цьому зацікавлена. Коли люди, наприклад, з інвалідністю будуть інтегровані, тоді зникає питання до держави про пільги, субсидії та все інше, що спустошує бюджет і інколи не чесно використовується. Це і про безробіття також. Тому це глобальне питання, але у роботі з індексом ми хочемо, щоби компанії задумалися про недискимінацію власних працівників, щоби вони могли конкурувати з європейським ринком. Зрештою, їм доведеться це робити, хочуть вони того чи ні.

Кого найбільше дискримінують в українських компаніях?

Анкета індексу включає лише три критерії: люди з інвалідністю, ЛГБТ-спільнота та жінки. Ми коли створювали проект, вирішили, що це найбільш дискриміновані категорії. Хоча я вважаю, що зараз актуально також говорити про дискримінацію за віком. Пенсійний вік піднімається, але людей не хочуть брати на роботу і виникає питання, що далі? У них і пенсії немає, і роботи немає. Я розумію, що дуже часто люди передпенсійного віку не мають якихось навичок, але є приклади компаній, які навчили цих людей. У них насправді великий бекграунд знань, досвіду. Тим більше зараз держава вводить квоту на людей від 45 років. І тут ми впираємося у те, навіщо потрібна політика недискримінації? Вона потрібна для того, щоб колектив сприймав ту чи нішу людину як професіонала, а не як того, кого взяли лише тому, що за паспортом він/вона старші за 45.

Якщо хоча б одну з найбільших груп ми зможемо захистити від дискримінації, ми захистимо інших.

Вимушені переселенці — також проблема. Насправді, ці люди дуже потенційні, тому що вони втратили дім. І найбільше в житті вони хочуть відновити його, але не у розмінні квартири, а ширшому розумінні, тому що вони втратили роботу, друзів тощо.

Ми хочемо, щоби компаній почали дивитися на все трохи ширше, інакше, коли вони вийдуть на європейський ринок, зрозуміють, що трохи середньовічні. Уявити, що якась велика європейська компанія випустила вакансію, на кшталт, «Потрібна 22-річна дівчина гарної зовнішності на посаду секретаря», важко. Їх би засудили, акції продали і все скінчилося дуже погано. Найстрашніше, що у нас такі вакансії досі є.

Але попри те, що ви боретеся з дискримінацією трьох груп населення, інші так і лишаються поза межею вашого впливу… Як бути з ними?

Якщо хоча б одну з найбільших груп ми зможемо захистити від дискримінації, ми захистимо інших. Якщо ви навчили своїх працівників не дискримінувати жінок, то у них уже є якесь уявлення, що таке недискримінація. На прикладі кількох груп ми показуємо дискримінацію, а потім люди розуміють, як їх самих можуть дискримінувати. Якась із цих груп повинна стати найбільш активною у захисті своїх прав. В Україні просто цей шлях не пройдений. У нас немає чітких дій, які би пройшла одна група і довела всім, що є механізм протидії дискримінації і він виглядає ось так. Зараз все індивідуальне.

У цьому плані американці —найяскравіший приклад. У них була революція за революцією: і за права чорношкірих, і за права жінок, зараз — за права ЛГБТ та мусульман тощо.

Як ви пояснюєте компаніям важливість дотримання політики недискримінації?

По-перше, ми кажемо, що таким чином вони демонструють лідерство. Це дає можливість їм отримувати кращих працівників. Крім того, це важливо для маркетингу: як ви позиціонуєте себе для ваших покупців, які стають більш прискіпливими. Також компанії перестраховують себе від судових тяжб. У тому числі, завдяки політиці недискримінації, ви формуєте довіру у команді, а це вже говорить про те, наскільки ефективно вона зможе працювати.

Сьогодні у вашому рейтингу близько 70 компаній. Можете навести приклади успішного впровадження політики недискримінації ними?

У нас вони всі улюблені і всі молодці *сміється*. Але я би виділив, наприклад, «LUSH», яка займається продажем натуральної косметики. Вони сфокусувалися на недискримінації ЛГБТ і запустили глобальну кампанію, де збирали кошти на захист прав ЛГБТ у світі. Вони продавали райдужне мило, і кожен, хто питав, що це таке, міг почути від працівників адекватну відповідь.

Якщо ми зможемо прийняти всіх, тоді ми станемо вільною країною.

Також є компанія British Council. Вони працевлаштовують усіх без виключення та проводять освітні проекти, випускають буклет про політику різноманіття, діляться досвідом з іншими компаніями.

«Ашан» і «Danone» –сфокусувалися на людях з інвалідністю. «Ашан» взагалі є лідером в Україні по кількості працівників з інвалідністю — 5,5%, хоча держава вимагає лише 4%.

При цьому, усі перелічені мною компанії працевлаштовують абсолютно всіх людей, якщо ті поділяють їх місію і є фаховими.

Мені подобається, що ці компанії говорять: ми не боремося з дискримінацією, ми створюємо робоче місце, на якому не дискримінують. І коли ми робимо якісь події, де вони виступають, то всі плачуть. Це настільки чуйні історії… Наприклад, людина з ДЦП тепер має роботу і вона щаслива. Я взагалі вважаю, що люди, коли дарують іншим любов, добро і розуміння, стають щасливішими.

На вашу думку, чи це актуально для України саме зараз, у час війни, економічної кризи?

У нас дуже популярний зараз меседж — «Україна єдина» і великий фокус на тому, що необхідно подолати конфлікти у суспільстві, а коли українці почнуть розуміти і цінувати різноманіття, це дасть можливість зменшити градус конфлікту у суспільстві. Українці будуть змушені зрозуміти, що Україна – це не тільки українці, а українці — це не тільки ті, хто народився тут. Це різноманіття людей і робить країну. Якщо ми зможемо прийняти всіх, тоді ми станемо вільною країною. Дуже часто можна почути, що так українців знищать, не буде мови, не буде релігії, але я би сказав трохи інакше. Ми можемо подивитися на ЄС, де країни дуже інтегровані одна в одну: одна валюта, схоже законодавство, вищі органи, але тільки через це вони так цінять свою ідентичність і вкладають у неї ресурси.

Україна майбутнього — це країна можливостей. А Україна минулого — це країна, яка ділить людей за ознаками.

Тепер, завдяки Aperio Lux, ЛГБТ-портал можна читати зручніше на iPhone та iPad.

Підписуйтесь
на наші акаунти