2791
Дмитро Фурдак: «Будь-який громадянин України, незалежно від орієнтації, має бути активним і не сидіти на дивані, коли в країні коїться зле»

Дмитро Фурдак: «Будь-який громадянин України, незалежно від орієнтації, має бути активним і не сидіти на дивані, коли в країні коїться зле»

Він харизматичний, дотепний, смішний, добрий, патріотичний, толерантний, активний… Відомий український журналіст Дмитро Фурдак в ексклюзивному інтерв’ю Національному ЛҐБТ-порталу України розповів, чому важливо любити свою країну та залишатися оптимістом навіть у гомофобному суспільстві

Дмитро Фурдак: «Будь-який громадянин України, незалежно від орієнтації, має бути активним і не сидіти на дивані, коли в країні коїться зле»

В чергову річницю Революції гідності ти написав у Фейсбуці, що «жодної хвилини не шкодував» про те, що брав у ній участь. Тоді, у 2013-2014 роках, ти виходив за європейські чинності чи, можливо, тому що всі йдуть?

Ні, не тому, що всі йдуть. Я прекрасно розумів, що Росія – це зло. І коли уряд оголосив, що ми не йдемо у Європу, а йдемо в Росію, звичайно, це було «червоною лінією», після якої я терпіти не міг. Я вважаю, що і в 2004, і в 2013-2014 роках український народ здійснив подвиг. Щоразу, коли я згадую події Революції гідності, мені дуже прикро, що я там був мало і що мене там не було в жоден день чи ніч загострення. Але те, чого я ніколи не забуду… Це 21 листопада 2013-го року, коли Микола Азаров (колишній голова Уряду часів Януковича - ред) оголосив, що Україна не підписуватиме Угоду про асоціацію і з’явилися два славнозвісні заклики: один – Мустафи Найєма, а інший – Олександра Моторного (журналіст ТСН - ред). Це було вже по 9 вечора. Я просто скочив з ліжка і поїхав на Майдан.

На твою думку, чи відбулися після Революції очікувані зміни щодо антикорупційної політики і підтримки європейських цінностей в Україні?

Чи не змінилося моє ставлення до Євромайдану? В 2013-2014 роках інакше, ніж виходити і скидати Януковича, українці не могли. Звичайно, що ніхто не знав, що буде потім. Але терпіти те, що було – наругу, знущання і плювок в обличчя – українці просто не могли. Це було питанням гідності. Звичайно, зараз є дуже багато питань до влади, тому я минулої неділі виходив на марш. Але не за Саакашвілі, а за НАБУ (Національне антикорупційне бюро - ред), за створення Антикорупційного суду. Нульова толерантність до корупції – одна є з ключових європейських цінностей, до речі. Щодо інших, зокрема щодо прав людини, прав сексуальних та інших меншин – у нас ще багато роботи.

Під час Майдану було декілька провокацій з використанням теми ЛҐБТ…

Одну пам’ятаю.

Чи мають ЛҐБТ виходити на політичні марші під своїми прапорами чи все ж важливіше, щоб вони, не виділяючись, підтримували загальні акції в надії на те, що більшість населення їх теж з часом підтримає.

Я думав про це. Я справді думав, чи варто брати веселковий прапор на щонедільні віче, які вже стали традицією. Дуже складне запитання. Насамперед, чим відрізняється прапор ЛҐБТ від прапора України? Звичайно, що український прапор найважливіший. Це святе і недоторкане. З іншого боку, ЛҐБТ – це не політичний прапор і нічого страшного там не буде. Ну «Правий сектор» ж іде зі своїм стягом? Але, звичайно, це буде використано кимось для дискредитації цих мирних рухів, які проходять в Києві. Тому, якщо знайдуться дуже сміливі активісти, які принесуть цей прапор, я буду це підтримувати. Але, в принципі, я думаю, що зараз не є нагальною потребою на цих політичних маршах розмахувати веселковими прапорами. Іноді доводиться іти на певні компроміси із совістю.

Тоді, який сенс, на твою думку, мають Марші рівності і чи справді вони можуть змінити суспільну думку щодо ЛҐБТ. Адже, ти кажеш, що на політичні акції краще виходити без прапора ЛҐБТ, а на тематичні – з ним. Яка різниця тоді?

Велика різниця, тому що ЛҐБТ-марш – це ЛҐБТ-марш. Зрозуміло, що він має бути з веселковими прапорами, бо це про це передовсім. Звичайно, що вони мають проводитися. Навіть за цієї неймовірної охорони, адже вони отримують і в соцмережах якийсь резонанс і тому подібне. І люди почнуть розуміти, що це нормально. І, за моїми спостереженнями, в цих маршах бере щоразу все більше людей, що не може не тішити.

Часто кажуть, що ЛҐБТ мають сидіти вдома і не показувати на публіку свої проблеми.


Це середньовічна маячня. Будь-який громадянин України, незалежно від орієнтації, віросповідання, має бути активним і не сидіти на дивані, коли в країні коїться зле. Справді, Фейсбук має величезну силу, але не завжди лайками, репостами і позначеннями когось у дописах можна вплинути на рішення влади. Іноді треба, щоб Автомайдан з’їздив до Луценка (генпрокурора - ред) під його будинок, щоб люди вийшли на віче. Головне – не сидіти на дивані. А якої ти орієнтації – це не має жодного значення.

Які, на твою думку, події щодо ЛҐБТ мали найбільше висвітлення в ЗМІ за останні роки?

Безумовно, це прайди. Я був у Києві двічі і в Одесі. Шкода, що в Одесі дали провести лише половину його. Це було найпомітніше. А ще я пам’ятаю, що хоч і під тиском Європейського союзу, але до трудового кодексу треба було внести правки і можна згадати, як вони вносилися з 25-го разу. Учасники ЛҐБТ-спільноти і я теж виходили на акцію під Верховну Раду. Ну, це знову ж таки, було помітно, бо там була преса. Цю подію висвітлювали. Вона була креативною, мирною і цікавою.

А якісь мистецькі акції?


Так історично склалося, що в нас «Євробачення» було минулого року. Це ще один суцільний ґей-парад. За це треба завдячувати Джамалі і історії, що це сталося. Інші події? Ну, наскільки я пам’ятаю, в стратегії розвитку країни, там теж є концепція з приводу захисту прав ЛҐБТ. І це теж обговорювали люди. Головне, що це обговорюють. Головне – не мовчати.

Як ти гадаєш, у найближчі роки в Україні щось суттєво зміниться щодо сприйняття ЛҐБТ? Ти кажеш, що толерантність виховується роками. Тоді на що сподіватися?

Треба бути оптимістом. Я – оптиміст. Я спостерігаю за світом довкола мене. Водночас, звичайно, треба звітувати перед собою, що ми живемо у столиці. В регіонах значно важче. Але у столиці ситуація дуже змінюється. Звичайно, що по зовнішньому вигляду не завжди можна сказати, якої орієнтації хлопець чи дівчина, проте людей, які напевно представляють ЛҐБТ-спільноту, стало не те що більше, але вони перестали цього соромитися. Прогрес існує, але все одно небезпеки залишаються дуже сильні. І мені дуже прикро, коли я дізнаюся, що представники ЛҐБТ-спільноти переїжджають в Європу чи США саме через міркування безпеки. Для мене це дуже боляче, бо я дуже сильно люблю Україну, але цих людей розумію. Бо фізичне здоров’я і життя – це найважливіше, що у нас є. Я думаю, що прогрес є неминучим. Просто з розвитком технологій, якщо колись 200-300 років тому треба було століття, щоб щось змінилося. Наприклад, мода. Зараз потрібні рік-два. Якщо брати узаконення одностатевих шлюбів: в світі майже 200 країн, а узаконені вони в менше, ніж трьох десятках. І Австралія, яка є цивілізованою, там теж це узаконили лише в грудні минулого року. Тому треба бути оптимістом.

Ти згадав, що з України виїхало дуже багато людей, серед них – ЛҐБТ.

«Багато» – це дуже маніпулятивний термін. «Дуже багато» – це троє, триста чи три тисячі? В мене статистики немає. Я, можливо, знаю двох особисто. Знаю один випадок, коли людина навіть вигравала «Ґрін кард» в США, але дуже довго думала чи виїжджати і не виїхала. Ця людина є представником ЛҐБТ-спільноти. В Україні він себе теж нормально почуває, має нормальну зарплату, але, звичайно, безпекова ситуація в США була б кращою. Але він так і не виїхав, хоча була можливість не просто виїхати, а там залишитись і потім шукати собі притулок.

В соцмережах дуже часто піднімають це питання, про еміграцію: виїжджати чи не виїжджати. Що ти можеш порадити?

Ходити в спортзал, на бойові мистецтва, бути впевненим у собі і любити Україну. Працювати та заробляти гроші. Ви знаєте, що в будь-якому випадку, навіть в Україні питання безпеки воно залежить від грошей. Тому що, якщо людина достатньо заробляє, то вона може собі дозволити проїхатись ввечері на таксі, а не їхати на метро і йти темними підворотнями спальних районів Києва. Гроші дуже багато вирішують навіть у цьому питанні.

Після дивного камінауту Кевіна Спейсі знову стало актуальним питання доречності публічного зізнання у гомосексуальності…


Те, що він так довго переховувався – це для мене не дивно. Те, що світова спільнота обурилася, що він нібито домагався неповнолітнього – я розумію.

Що тоді має статися в Україні, щоб українські зірки, серед яких є представники ЛҐБТ, розповіли про свою сексуальну орієнтацію?

Спіймати на гарячому, тоді вже не відкрутяться. Якщо пам’ятаєте, то в 1 чи 2-му сезоні тоді ще мегапопулярного шоу «Україна має талант» високе друге місце посів Артем Семенов, мій земляк з Кривого Рогу, який співав жіночим і чоловічим голосом і ззовні мав 100% образ людини, яка належить до ЛҐБТ. І за нього голосувало українське суспільство, яке, ми звикли так вважати, нетолерантне.

А тобі не здається, що суспільство просто вважає його клоуном і не асоціює з ЛҐБТ. Як і, зокрема, Вєрку Сердючку.

Можливо, але образ Вєрки Сердючки – це як Калягін у «Здравствуйте, я ваша тетя». Ніхто не думає, що він ґей. Це його гра. Так само і Данилко-Сердючка.

Ти кажеш «спіймати на гарячому», але в Україні вже було два випадки, коли це ставалося і відомі, публічні персони, причетні до цього, все одно не зізнавалися у своїй сексорієнтації. Більше того продовжують її приховувати.


А хто сумнівається, що лідер однієї з українських партій – ґей? Ніхто не сумнівається. Не визнає? Ну і нехай. Він розуміє, що це політика і що навіть в найбільш ліберальних країнах навряд чи оберуть президентом відкритого ЛҐБТ.

Чекай, в Ірландії зараз прем’єр-міністр Лео Варадкар – відкритий ґей, у Люксембурзі – Ксав’є Беттель. Теж ґей.

Я про виборну посаду, а не тих, кого призначили. Я переконаний, що навіть тричі проклятий Путін тримав образ сім’янина і аж потім, коли зрозумів, що він і так диктатор, «завершив свій шлюб», як він висловився, зі своєю дружиною. Це політика.

Ти згадав про Путіна. Чи не здається тобі, що в Україні мавпують його політику заборон, виправдовуючи все війною?

Чи ми маємо обмежувати російські пісні? Так! Російську мову? Так! В дитячих садках має бути 100% української мови. В школах має бути 80-85% української мови. Можливо, в великих містах потрібно залишити 2-3 російськомовні школи.

Тільки тому, що Росія веде проти нас війну?


Тільки тому, що ми в Україні. Росія змогла анексувати Крим і вкрасти частину Донбасу, бо там не проводилася гуманітарна політика. Тому що там люди думають, що ми «один народ».

А якщо ми говоримо про артистів... Ти, я знаю, засуджуєш українців, хто співає у Росії.

Безумовно.

А якщо Кончіта Вюрст виступила у Петербурзі чи Елтон Джон у Москві, то перестанеш їх слухати?

Я всіх засуджую, хто виступає в Росії. Мені це неприємно, але я не збираюся спалювати їхні опудала. Мені неприємно читати чи чути, що будь-хто із західних артистів з країн, в яких ми маємо чітку підтримку (Велика Британія, Франція, Німеччина), виступає у Росії.

Можлива ця підтримка не така чітка?

Вона чітка з боку уряду, але, зрозуміло, що громадяни цих країн мають право на інші погляди. Треба розуміти, що, можливо, Кончіта Вюрст розуміє, що Росія напала на Україну, але де для неї та Україна і Росія?.. Зрозуміло, що Ані Лорак не може не відчувати цього болю, не може не бачити похорони українських солдат, меморіальні таблиці. Це може не боліти Роббі Вільямсу і Кончіті, але це не може не боліти Ані Лорак, «Время и стекло» і «Алексееву». Звичайно, що з українця більший попит. Можна не звертати увагу на Ані Лорак, яка виступає в Росії, поки вона не виступає на головному майданчику країни, в «Палац Україна». Це головна сцена країни, яка фінансується з державного бюджету.

Ти працюєш на телебаченні вже понад 13 років. З твоїх спостережень, наскільки почало широко висвітлюватися питання ЛҐБТ?

Почало дуже широко висвітлюватися, принаймні на телеканалі «1+1». Я, дійсно, не стежу за іншими каналами, але в новинах «ТСН» показують всі міжнародні події, пов’язані з цим. Наприклад, перший шлюб в Німеччині, освідчення на засіданні парламенту Австралії...  Все це широко висвітлювалося. Тому що на каналі працюють адекватні люди.

Через декілька днів після скандалу з гомофобними жартами «Кварталу 95», на іншому українському каналі вийшло гумористичне шоу, в якому теж була гомофобія? Як із цим боротися?

Знаєте, як то кажуть, «собаки гавкають, а караван іде». Потрібно обурюватися, засуджувати, аргументовано пояснювати, що жарт над недолугим поліцейським чи політиком – це абсолютно не те саме, що жарт на ґеєм чи іншим представником ЛҐБТ. І має бути діалог. Наприклад, канал «1+1» запрошує ЛҐБТ-спільноту разом виробити стратегію і критерії, завдяки дотриманню яких подібні прикрі епізоди, як із «Буратіно» не траплятимуться.

Розмовляв М.І.

Тепер, завдяки Aperio Lux, ЛГБТ-портал можна читати на iPhone та iPad або підписуйтесь на Telegram канал @lgbtorgua

Підписуйтесь
на наші акаунти