2219
Олексій Доричевський: «Поки слово «гей» у нашому суспільстві буде смішним, доти ми будемо бідними»

Олексій Доричевський: «Поки слово «гей» у нашому суспільстві буде смішним, доти ми будемо бідними»

Вже кілька місяців, як у Києві вистава Ігоря Білиця з гучною назвою «Гей-парад» збирає повні зали і не перестає бути популярною серед глядачів. Ми вирішили поспілкуватись з режисером Олексієм Доричевським, який за сумісництвом є талановитим актором, щоб розпитати про те, як це – влаштовувати театральний «гей-парад» і чому це важливо робити сьогодні

Олексій Доричевський: «Поки слово «гей» у нашому суспільстві буде смішним, доти ми будемо бідними»

Чому ти вирішив поставити виставу «Гей-парад» Ігоря Білиця, чим вона тебе зачепила?

Я обрав цей текст спершу для читки на Тижні актуальної п’єси. Це перший текст Ігоря Білиця. Я давно з ним співпрацюю. І знаю, про що може говорити Ігор. Спершу хотів під час читки зробити кілька гегів. І сподобалась мова п’єси.

На початку я відзначив істеричність тексту: персонажі майже весь час кричать один на одного і дуже рідко слухають. І лише персонаж, який відкрито говорить, що він – гомосексуал, може чути людей, які разом живуть 20 років.

Проблеми сім’ї і суспільства стоять дуже гостро у цій п’єсі. А те, що є персонаж-гей, який на відміну від інших – живе, а не істерить, змушує нас говорити на тему соціальних ярликів.

Сім’я, яка зображена в тексті, за зовнішніми ознаками – ідеал української сім’ї – чоловік, дружина, двоє дітей. В них є дім, робота. Але вони всі нещасливі. Також, у свою чергу, вони мають певні штамповані уявлення про те, як має поводитись «гей».

Члени сім’ї бачать, те, що вони хотіли б мати у своєму житті, в образі Жені-гея. Він вчить їх любити себе. І це злам ідеології життя. Бо, за їхніми уявленнями, такого «персонажа» треба викинути із суспільства.

Текст про те, як нам важко спілкуватися. Скільки ми ставимо собі обмежень. І за цим не дозволяємо собі бути щасливим.

Коли ти працюєш як режисер, що для тебе є найважливішим? Чи задоволений ти своєю роботою у виставі «Гей-парад»?

Для мене важливо, щоб вистава подобалась мені.

Я не можу про щось говорити, якщо я не говорю про себе. Я не можу говорити про проблеми інших людей, які довкола мене. Я формую свій світ, а він формує мене.

Та попри це, для мене найважливішим є діалог під час процесу. Я не формую закритий простір, де уже все відомо, а всі виконують певний задум. Кожен має лишатись художником у процесі. А я, як режисер, обираю, що більше резонує зараз.

Вистава відбулась. Завдяки всій творчій команді. Сили, які вклали у цей проект продюсер – Олексій Жмурко, генеральний продюсер Дикого театру – Ярослава Кравченко. І значно допоміг Максим Голенко – головний режисер театру. Завдяки ним вистава цілісна. Вона є і вона жива. У неї є свої огріхи. Ми звертаємо на це увагу, виправляємо. Але для мене більше вийшло, ніж ні. Є драйв, ритм. Сміх у залі. Бо говоримо про болючі теми. А там, де біль – завжди смішно.

Як на твою думку, чому ця вистава з такою досить провокативною назвою і історією вже кілька місяців поспіль збирає повні зали?

Я не знаю, яка у вистави провокативна історія… Назву п’єси Ігор спеціально вибирав, щоб текст поставили і, щоб на нього прийшли глядачі. Комедія під назвою «Гей-парад» вже говорить про те, що ми побачимо щось на кшталт естрадного виступу. Сценок у легкому жанрі про смішних «блакитних» чоловічків.

Як мені здається, ми створили складніший простір і уникли позування і загравання із незручною темою. Недопустимо сміятись з людини, якщо вона заявляє про свою інакшість або певну ідентичність. Але необхідно сміятись зі сміху над цим. Як я бачу, саме це і спрацьовує у глядацькій залі.

Ну, і працює сарафанне радіо. Мені передають багато позитивних відгуків про виставу. І люди реально рекомендують друзям купувати квитки на виставу. Зараз є відчуття, що доля «друзів» у залі велика. Бо багато глядачів приходять з дуже серйозними обличчями. Явно напружені, що зараз щось буде незручне для них. Друг порадив, але це ж гей-парад, страшно. Напруга за кілька хвилин спадає.

Представників ЛГБТ спільнот бачимо все менше. Мабуть, бо вистава саме не про ЛГБТ, а про нас усіх.

Якою ти уявляв негативну реакцію на цю виставу і що для тебе означає провал?

Негативна реакція на таку виставу – це жодної реакції. Якби під час вистави була тиша, а потім хтось би кинув пляшку в акторів – це був би відгук. Значить, тема зачіпає і важко прийняти точку зору, з якої ми говоримо.

Провал – коли немає діалогу під час вистави. Коли ти нецікавий.

Епізод вистави «Гей-парад»

Коли ти вперше познайомився з ЛГБТ-людьми і чи є серед твоїх друзів відкриті ЛГБТ, як вони відреагуавали на цю виставу?

Серед ближнього кола спілкування відкритих ЛГБТ немає. Але у творчих колах тема сексуальності і стосунків дуже відкрита. Тому я навіть не можу сказати, як я вперше стикнувся з лесбійкою чи геєм. Ми просто живемо, спілкуємось.

Ми говорили про виставу, про якісь її недоліки. Де є неточності або незрозумілі речі. Якщо говорити про суцільне неприйняття чи образи, то такого не було.

Головний герой Женя за замовчування «відкритий гей». Але це на сцені Це театр, це вистава, це художній прийом. Як ти ставишся до відкритих геїв у реальності? Це для тебе ок чи, можливо, є зайвим?

Я вважаю, що людина має вільно себе почуватись у суспільстві. І не має попереджати, чи йому/їй подобаються чоловіки/жінки… Розумію, що зараз це поки важко.

Якщо комфортно жити у статусі «гея» – це вибір людини. Важливо нам усім рухатись у тому напрямку, щоб це був не «хрест» для особи, а дійсно комфортний спосіб спілкування у соціумі.

Чому на твою думку важливо говорити на ті теми, які ви піднімаєте у виставі «Гей-парад»?

Бо жити в гирканні один на одного не можу. У моєї знайомої річна дитина. І вона на все показує і каже: «Нізя». Тобто, все, що дитина хоче – це «нізя». Це виховання чемності. Чи ще чого там.

І герої «Гей-параду» самі себе виховують оцим «нізя». Це не в першу чергу кохання чи сексуальність. І оце «нізя» формує бідність. Моральну, фізичну, матеріальну.

Вже ця бідність задовбала. Поки слово «гей» у нашому суспільстві буде смішним, доти ми будемо бідними. Тому я абсолютно не хочу, щоб моя вистава йшла вічно.

Як ти ставишся до того, що деякі глядачі вистави побачили у виставі гомофобію і щоб ти їм відповів?

Якщо з тим, що я сказав вище, поєднується гомофобія, то мені важко далі дискутувати.

Чи вийшов би ти на Марш рівності за права ЛГБТ і чи вважаєш ти цю акцію дієвою?

Я не піду на Марш. Я створив виставу. І вона працює вже у цьому напрямку. Може, у нас є певні розбіжності у формулюваннях, але кінцеві цілі, сподіваюсь, дотичні. Відкрите, рівне суспільство. Всяка думка має право на існування, якщо вона не провокує до насилля, агресії.

Що буде з виставою далі, яке її майбутнє? Чи хотів би ти, щоб вона була екранізована?

Зараз мені б хотілось, щоб у вистави з’явилось прокатне життя не лише у Києві, а й інших містах України. А щодо екранізації – це вже питання до автора тексту. Я цим точно не буду займатися. У мене є інші проекти, інші теми. Я хотів би звернутися до кіно. Але не з цим текстом. Хоча я обома руками «за», щоб хтось інший втілив цей текст у кіно. Він заслуговує на те, щоб спілкуватися з широким колом глядачів.

Розмовляв Максим Івануха

Тепер, завдяки Aperio Lux, ЛГБТ-портал можна читати на iPhone та iPad або підписуйтесь на Telegram канал @lgbtorgua

Підписуйтесь
на наші акаунти