1218
Світлана Матвієнко: «Здорове суспільство не лише є толерантним, але й вміє проявляти емпатію до «інакших»

Світлана Матвієнко: «Здорове суспільство не лише є толерантним, але й вміє проявляти емпатію до «інакших»

Кураторка Української школи політичних студій та голова Ради Лабораторії законодавчих ініціатив Світлана Матвієнко в ефірі програми "Територія кохання" на Радіо Київ 98 FM про те, що таке здорове суспільство та що необхідно для того, щоб "інакші" відчули себе повноправними його членами та членкинями

Світлана Матвієнко: «Здорове суспільство не лише є толерантним, але й вміє проявляти емпатію до «інакших»

Наскільки українське суспільство готове до рівності і як її можна досягнути?

Мені здається, що найпринциповішим тут є розуміння базового фундаменту, і ним тут виступають права людини. Не можна говорити про толерантність, якщо в суспільстві немає усвідомлення того, що найвищою цінністю є людина і держава має існувати задля повного забезпечення прав своїх громадян. І те саме стосується прав ЛҐБТ-спільноти. Я не вважаю, що їхні права мають бути якимись виключними чи особливими, але вважаю, що вони мають мати такі ж самі права, як і інші члени суспільства. Тут, я думаю, підійдуть слова, які часто використовуються в Раді Європи про “єдність в різноманітті”. Я думаю, що здорове суспільство - це суспільство, яке є єдиним не лише в толеруванні або дозволянні якихось речей, а суспільство, яке може проявляти певний рівень емпатії і любові до всіх своїх представників. Тут важливо вибудувати єдину ціннісну рамку, яка має виходити з того, що права людини - це основне, за що суспільство має боротися.

Що це за спільнота ЛҐБТ, кого вона об’єднує? В чому, на вашу думку, утискаються права людини, якщо ми говоримо про ЛҐБТ-спільноту?

ЛҐБТ-спільнота включає в себе людей, які самі ідентифікують свою орієнтацію, як лесбійки, ґеї, трансґендерні люди та бісексуальні люди. Це така дуже велика спільнота… Я б не говорила тут про утиск їхніх прав, а про ставлення до цієї проблеми як такої. Звісно, їхні права ущемлені, як в людей, які не можуть мати рівні права з людьми, які живуть в гетеросексуальних парах. Це дуже багато різних питань. Це і таке важке для України питання одностатевих партнерств. Це про забезпечення права власності, права на співжиття, на спільне існування, спільний побут і, власне, реакція суспільства на те, як живуть інші люди. Чи можна в Україні відкрито говорити, що дівчина живе з дівчиною, а хлопець живе з хлопцем. Суспільство є нетолерантним, в багатьох своїх уявленнях є архаїчним. Це спричинено і історичними особливостями і, власне, низьким рівнем освіченості як такої. Це комплекс проблем. Варто говорити не про те, що тут якісь права утискаються, а про те, що наразі це дуже чутлива і болюча тема.

А чому ви вважаєте, що загалом для українського суспільства ця тема болюча?

Україна має досвід існування в Радянському Союзі. І цей, власне, пострадянський синдром зумовив дуже багато проблем. Тому що у величезній країні, де “сексу не було” в принципі таке різноманіття сексуальних уявлень і практик виявилося дуже болючим для суспільств, які ми називаємо немодернізованими і пострадянськими. Україна автоматично відноситься до такого типу суспільств. І щоб побачити, якою болючою є ця тема, варто просто подивитися на контекст. Це уявлення того, як побудовані наші навчальні програми в школі, дискусія щодо Маршу рівності, політичні проблеми. Це питання того, наскільки людина може бути суспільно значущою, суспільно активною, якщо вона відкрито заявляє про свою орієнтацію і так далі. Поки що наше суспільство є дуже закритим і з дуже великим рівнем недовіри. Але я думаю, що основа всього цього - це така глобальна і тотальна неосвіченість. Вона стосується як батьків, так і дітей. Потім це продукується школами, університетами. Не просто до представника ЛҐБТ-спільноти, а й до “іншого” загалом. Я б вважала величезним успіхом ЛҐБТ-спільноти, якби її проблеми і питання виносилися на один рівень з іншими вразливими групами. Це дало б їй набагато більше плюсів, ніж мінусів. Тому що не ідентифікувало їх як якусь окрему, ображену групу. Адже є й інші групи, які мають не менш важливі питання.

Що людям заважає робити камінаут в українському суспільстві і жити вільним життям? Адже можливо це теж було би частиною внеску в суспільство для його зміни і розуміння того, що людям не страшно, що вони можуть говорити про себе і свої бажання.

Мені дуже важко говорити за цих людей, тому що сама я не маю такого досвіду. Але мені здається тут все починається з виховання і ставлення суспільства до цієї проблематики. Тому що я спілкуюся з різними людьми і вони мені розповідають, що якщо ти відкрито заявляєш про свою сексуальну орієнтацію, то навіть зняти житло в Києві буде дуже проблематично. Так само щодо цих людей існує стереотип, що вони є супервраженими різноманітними хворобами, які передаються статевим шляхом. Це знову ж до питання загальної неосвіченості. Що заважає цим людям робити камінаут? Я думаю це те, що їхня свобода волі не може бути виражена, якщо вони не відчувають такого рівня підтримки, який би вони мали отримати. Тому що все ж таки любов не вимірюється статтю і може існувати в дуже різних формах. І ніхто не вправі вказувати, в яких формах вона має існувати.

Камінаут, про який ви сказали, використовується для позначення публічної заяви про свою орієнтацію на прес-брифінгах, на камери. Різні люди, хто це робив, йшли на це з різною мотивацією. Але коли люди не отримують підтримки від найближчого оточення, рівень тривожності і самотності настільки сильно б’є по їхньому життю, що вони не можуть потім адекватно знайти собі місце в суспільстві, вони стають соціопатами або їм доводиться жити відстороненим і не своїм життям. І вони не живуть в гармонії з собою, бо для зовнішнього світу вони не говорять нічого про себе або ж щось вигадують. Я думаю, що це проблема суспільства і невміння, неготовність кожного батька чи матері задатись питанням, що буде у випадку, якщо до них прийде їхня дитина і як вони будуть діяти. Ну і, звичайно, це неемпатичність чи нерозуміння, що це не є свідомий вибір чи данина моді. А це просто те, що ці люди народжуються такими і це формує тотальний шлейф проблем, який потім тягнеться за цими людьми. Але я не вважаю, що все так трагічно. Є багато людей, які відкрито ідентифікують себе з ЛҐБТ навіть в Україні, вони роблять дуже мужні вчинки, відкрито говорять про цю проблему, захищають свої права, створюють умови, щоб інші люди теж могли захищати свої права. І я вважаю, що вони так само мають на це право, як і захисники тварин, освітян і медиків тощо… В Україні до ЛҐБТ підвищена увага, тому що вже кілька років відбувається Марш рівності. І є дуже неоднозначне до цього ставлення.

Яким ви бачите Марш рівності в Україні і чи брали в ньому участь?

Марш рівності збирає навколо себе представників не лише ЛҐБТ-спільноти. Туди приходять дипломати, політики і просто родини з дітьми. Минулого року я була на Марші рівності і отримала велике задоволення. Поруч зі мною йшли цікаві люди. Були правозахисники, дипломати, молоді політики. Це ні в кого не викликало ніякого дисонансу, тому що на такі марші виходять люди, які виступають за рівні права і можливості для всіх. Для мене це дуже здоровий сигнал, що це відбувається. Проте, не можна не вказати на проблему навколо цього - це праворадикальні групи, які заважають проведенню таких маршів, вважають їх непотрібними. Але тут треба відзначити, що ЛҐБТ навчилися добре комунікувати і поліція поводила себе на дуже високому, професійному рівні. Хоча, звичайно, завжди існує якась небезпека провокацій, тілесних ушкоджень кожної людини яка туди приходить, незалежно від того, представником якої спільноти вона є. Проведення цієї події актуалізує проблему і люди про це говорять. Має бути також елемент звикання, який провокує думання, мислення і самоосвіту.

Що необхідно для того, щоб виникла ця звичка толерантного ставлення до “інакших”? Що необхідно?

Важко сказати, що необхідно. Це питання, зокрема, людяності і гуманності. Це питання культури і це історична тяглість захисту прав людини в країні. Важко сказати, що саме. Розумієте, в нашому суспільстві оця “інакшість” є пеклом. І ще Сартр у свій час говорив, що “пекло - це інші”. В нашому суспільстві ми є пеклом одне для одного в такому ось квадраті чи кубі. Проблема не просто з розумінням якогось питання, а з тим, щоб емпатично вникнути в проблему іншої людини і зрозуміти її. Ну і, звичайно, розуміння того, що ти не маєш жодного права на оцінку, якщо тебе про це не просять. От у нас з цим проблема. В нас всі знають, як виховувати дітей, як грати у футбол…

За останні роки на заході дуже багато відомих людей розповіли про свою приналежність до ЛҐБТ. Чи можна сказати, що це те, за чим майбутнє і в Україні?

Варто відзначити, що це вибір кожної людини. Залежить все від мотивації, для чого люди це роблять. Для дуже багатьох співаків і політиків на заході - це дуже хороший піар-хід для підвищення своєї впізнаваності чи підтримання хвилі популярності. Я не думаю, що в Україні найближчим часом це додасть комусь популярності. Зрозумійте, поки існує необхідність в ексклюзивному камінауті, доти здорового сприйняття цього не буде. Ми ж не виходимо на прес-брифінг, коли одружуємось чи коли народжуємо дітей…

В суспільстві загалом мало хто задумується над тим, що можна щасливо жити в одностатевій парі, а ніж, наприклад, бити дружину або знущатися над чоловіком все життя. Тому це все дуже відносні питання. Насправді, люди, яких дуже цікавить чуже життя, насправді не можуть розібратися зі своїм. Навіть на емпатію, про яку я говорила, треба величезна мужність. Я навіть знаю про такі випадки, коли такі інтелектуальні та розумні люди міняли ставлення до людини, коли дізнавалися про її орієнтацію. Я не знаю, як це може вплинути на професійність, на вподобання спільно проводити час або на дружні відносини. Я хотіла щоб цього було менше. Знаєте, на заході говорять, що здорова політична система - це коли громадяни не цікавляться прізвищами політиків. Я думаю, що тут ситуація нормалізується, коли нам теж буде не цікаво, хто з ким живе, спить.

Розмову вів Іван Сторчак

Проект "Територія кохання" реалізується за підтримки Internews.

Міжнародна некомерційна організація в галузі розвитку засобів масової інформації з адміністративними центрами в Каліфорнії, Вашингтоні та Лондоні.

Місія полягає в тому, щоб шляхом зміцнення місцевих засобів масової інформації по всьому світу, дати людям новини та інформацію, яких вони потребують, створити можливості залучення ресурсів та громадян для того, щоб їхні голоси були почуті.

Починаючи з 1993 року, Представництво Internews працює в Україні з журналістами, представниками влади та активістами задля підвищення якості та зміцнення успішних незалежних засобів масової інформації.

https://internews.in.ua/uk/who-we-are/

 

Тепер, завдяки Aperio Lux, ЛГБТ-портал можна читати на iPhone та iPad або підписуйтесь на Telegram канал @lgbtorgua

Підписуйтесь
на наші акаунти