101
Люба Молдово, можна ми трішки поцілуємось?

Люба Молдово, можна ми трішки поцілуємось?

— Володимир та Олена

После дискуссии «От человека к человеку: опыт родителей ЛГБТ-детей Германии, Молдовы, Украины», которая прошла 28 сентября в Киеве, мы встретились с двумя учасниками дискуссии из Молдовы, чтобы поговорить о группе ЛГБТ-родителей, в которой они принимают участие, о «выходе из шкафа» тех же родителей ЛГБТ-детей и даже о спектакле, построенном на реальних событиях. Интервью с Владимиром и Еленой, родителями гея.

Люба Молдово, можна ми трішки поцілуємось?

Після дискусії «Від людини до людини: досвід батьків ЛГБТ-дітей Німеччини, Молдови, України», яка відбулася 28 вересня в Києві, ми зустрілися з двома учасниками дискусії з Молдови, щоб поговорити про групу ЛГБТ-батьків, до якої вони належать, про визнання і прийняття ЛГБТ-батьками орієнтації іхніх дітей, а також про виставу, в основі якої — реальні історії. Інтерв’ю з Володимиром та Оленою, батьками гея.

Чи ви є членами якоїсь організації батьків ЛГБТ-дітей?

Володимир: Ні, ми не вступили в жодну, але ми волонтери організації GenderDoc-M, помічники на громадських засадах. Ця організація існує вже 15 років. Наш син був першим її директором. Він пропрацював там 5 років, йому тоді 20 було, коли він починав. За підтримки організації збирається група батьків ЛГБТ-дітей. Вони почали цю роботу багато років тому.

Коли почалися ці зустрічі?

Олена: 8 років тому. Перші два роки ми збирались в офісі організації, а останні 6 років влаштовуємо виїзні сесії по 2-3 дні,зазвичай, на п’ятницю і вихідні.

Володимир: Просто, коли сесія виїзна і тривала, можна нікуди не поспішати, спокійно спілкуватися, не дивитися постійно на годинник.

Ми їздимо на всі сесії і не пропустили жодної за ці 8 років. Практично щоразу є хтось новенький в групі. Приходять нові мами, без тат, на жаль, але мами приходять. І після кожної сесії вони їдуть від нас зовсім іншими людьми. Для батьків дуже важливо поспілкуватися з іншими батьками. Нерідко їх хіба що не силоміць, чи обманом туди відправляють, і їм соромно, і вони не готові говорити, але там неможливо не говорити. Ніхто їх, звісно, не змушує. Ми всі сидимо і по черзі починаємо розповідати про своїх дітей і потім вже новенькі починають. Складно зробити перший крок. Але якщо є бажання і любов до своєї дитини, то все можливо.

Олена: На наших зустрічах завжди є психолог. Перші 5 років сесії були по 4 рази на рік, зараз у нас менше фінансування, тому сесії десь 2 рази на рік. Але ми також беремо участь у прайдах, працюємо з ЛГБТ-дітьми із різних країн пострадянського простору. Коли GenderDoc проводить якісь заходи, то і нас часом запрошують поговорити.

Володимир: У них зараз є власний дім. Це не просто офіс, це щось більше. Там є альтанка, подвір’я, всюди інтимно-дружня атмосфера. Туди може прийти будь-яка ЛГБТ-людина. У них є психолог, і кожного там приймуть і допоможуть.

Скільки батьків ЛГБТ-дітей є у вашій групі?

Олена: На першу зустріч прийшли 8-9 людей, але потім був момент, коли по лише по троє приходили. Зараз більше людей в групі, приблизно двадцять.

Як ви знаходите інших батьків, а вони вас?

Володимир: Через GenderDoc.

Олена: Багатьох батьків діти приводять.

Ви на дискусії згадували про вашу участь у виставі. Розкажіть, будь ласка, про неї більше. Як взагалі виникла ідея цієї постановки?

Олена: Ідея виникла не у нас, а у Ніколети. Вона — авторка сценарія. В Молдові є соціальний театр «Пральня». У них якраз лишились гроші після чергового проекту і вони вирішили витратити їх на нашу виставу. А Ніколета провела з нами бесіди, з кожним окремо.

Володимир: Вона сіла з диктофоном, не було ані слова про спектакль, звичайне інтерв’ю. Нас розпитували окремо. Ми розповідали про себе, про сина, про те, як дізналися про його гомосексуальність, як це пережили.

Олена: Ми спочатку просто спілкувались. Потім нам зателефонував син і сказав: «Тато, а ти не хочеш взяти участь у спектаклі?». Ніколета і у сина взяла інтерв’ю. Наш тато погодився. Потім приїхала режисерка з Німеччини — Єсіка. Я напросилася просто подивитись їх зібрання і познайомитися з режисеркою. Прийшли п’ятеро людей, яких вони відібрали для спектакля, і я. З шести людей, які зараз виходять на сцену, тільки один професійний актор. Він втілює збірний образ молодого гея. А у всіх інших — свої історії. І от спочатку ми просто спілкувалися, а потім Ніколета і Єсіка говорять, что в такому складі і будемо грати. Я кажу, що не можу, бо маю проблеми з горлом, а вони відповідають: «Нічого-нічого, все нормально». 31 січня цього року приїхала Єсіка, а 8 березня вже відбулася прем’єра.

Володимир: Коли роздрукували перший сценарій і дали нам в руки, ми подивилися, а там наші історії, наші слова, все, що ми казали. І я думаю, як це все вивчити. А сценаристка мені каже: «Нащо вчити? Це все ви самі говорили». А я думаю, що казати — це одне, а тут я маю говорити чітко за текстом, і це непросто. Потім Єсіка почала проводити з нами уроки акторської майстерності.

Олена: Наша вистава називається «Люба Молдово, можна ми трішки поцілуємось?». Було таке, що ми сидимо, говоримо з дівчиною, яка теж була акторкою, спілкуємось. А потім нам приносять сценарій, а там все, про що ми говорили. Це було дивне відчуття — говорити свої ж слова зі сцени. Я думала, що жодного зі своїх знайомих не запрошу на спектакль.

Прем’єру перенесли на 16 березня. Єсіка подивилася прем’єру і поїхала.

Володимир: Виявилося, що можна все це вивчити, зіграти. Я вже навіть прокинувшись вночі можу розказати напам’ять свій текст, якщо треба.

Олена: Ми зіграли 8 спектаклів в Кишиневі, ще один в програмі прайду і один другого липня в Дрездені, Німеччина. Зараз у нас канікули, але, можливо, ми ще будемо виступимо в Румунії та Миколаєві. Головна проблема з фінансуванням, тому що це театр: треба транспортувати декорації, перекладати.

Вистава йде російською мовою?

Володимир: Вистава російською та румунською. Ми говоримо російською, нас троє людей, а ще троє розмовляють румунською.

Але, ви все ж таки запросили ваших знайомих на виступ?

Олена: Так, прийшла моя подруга. На прем’єру приїхав наш зять з двома букетами квітів, було дуже приємно. Ми не чекали, що так все станеться...

Володимир: ...що в 54-літньому віці ми з дружиною станемо театральними акторами. Це дуже цікава сторінка нашого життя: ходити на репетиції після роботи, виступати на сцені. Після вистави всі глядачі — і гомосексуальні, і гетеросексуальні — вставали і аплодували, це неймовірне відчуття. Мені здавалося, що приємніше щось отримувати, але виявилося, що не менш приємно і віддавати. Деякі люди навіть плакали. Там є різні сцени: драматичні та смішні. Але наш режисер відразу переконала нас, що спектакль не повинен бути драмою, тому що в світі ЛГБТ і так багато драматичного.

Чи відрізнявся виступ в Дрездені від тих, котрі були в Молдові?

Олена: Так, звісно. В Німеччині ми грали у великому театрі, а в Кишиневі у нас було підвальне приміщення максимум на 65 місць. І люди там зовсім інші, вони не боялися показувати свої емоції з перших же хвилин вистави. Єсіка бачила в Кишиневі наш перший виступ, де ми затиналися, говорили з паузами, а тут ми вже мали досвід і грали набагато краще.

І на останок — що би ви хотіли сказати батькам ЛГБТ-людей?

Володимир: Так само, як наші діти роблять камінаут, так і батьки мають чинити — виходити з шафи. Якщо батьки відкриються, їм стане набагато легше жити надалі. Треба розвернутися обличчям до своїх дітей, якщо ви ще цього не зробили. Охочих завдати болю нашим дітям, підколоти, вдарити, образити і так достатньо в цьому світі. Таких людей довга черга може вишикуватися. Я хотів би, щоб батьки не ставали в цю чергу, а були опорою для своїх дітей.

Олена: Я хотіла б сказати батькам, щоб вони оцінювали дітей за іхніми особистісними якостями, а не за орієнтацією. А дітям сказала б, що батькам може бути важко прийняти їхню сексуальність, тож дітям теж варто бути терплячими.

Репортаж дискусії «Від людини до людини: досвід батьків ЛГБТ-дітей Німеччини, Молдови, України»

Тепер, завдяки Aperio Lux, ЛГБТ-портал можна читати на iPhone та iPad або підписуйтесь на Telegram канал @lgbtorgua

Підписуйтесь
на наші акаунти