1057

"Я більше не зможу бути безправним м'ясом": історії трьох ґеїв, які залишили Україну


"Я більше не зможу бути безправним м'ясом": історії трьох ґеїв, які залишили Україну

Щороку частина ЛГБТ-спільноти залишає Україну. Це не завжди усвідомлений вибір людини, частіше це відбувається через вимушені обставини. 

“Національний ЛГБТ-портал” підготував три історії гомосексуалів, які залишили Україну. Вони розповідають, чому це зробили і за яких умов повернуться на Батьківщину. 

Слава Мельник, Польща 

У 17 років я поїхав з України, одразу після закінчення середньої школи - вступив в університет у Варшаві. Оскільки в Україні я не цікавився активізмом і не  займався ним, то мене не спіткала жодна прикра ситуація нападу чи погроз. 

Я переїхав до Польщі, тому що не вдалось вступити до університету на безкоштовне навчання в Україні. До того ж, я був незадоволенний квітучою корупцією в системі вищої освіти, я не міг з цим погодитись і мені було важко жити в такому середовищі. Рік до того я навчався в Штатах по програмі FLEX, тому довготривалий виїзд за кордон не був для мене чимось новим. 

Слава Мельник, фото з Facebook

Тут я живу вже п'ять років - закінчив університет, маю вірних друзів, другий дім. На третьому курсі пішов до “Кампанії Проти Гомофобів” на студентський стаж. Поволі ввійшов в активізм і вже три роки як тут працюю. Займаюсь протидією гомофобіі і дискримінації в школах і системі формальної освіти. Часом теж залучаємось в молодіжні і освітні проекти, що мають за ціль лобіювати ідеї рівності.

Про повернення до України не думаю. Адже, чим більше тут працюю з молоддю та вчителями, тим більше у мене справ. Також я не вірю в штучні кордони.

Вважаю, що народи тісно пов'язані між собою і поліпшення ситуації в одній країні поволі приведе до поліпшення ситуації в іншій.

Андрій, Швейцарія 

Перед еміграцією я працював директором VIP-салону краси в центрі Києва. За час життя в Україні мені часто погрожували, були напади, моральне знищення, безперервний сміх. Мене навіть з роботи звільняли через сексуальну орієнтацію.

Одного разу я розповів своєму другові, який живе в Женеві, про ситуацію з ЛГБТ в Україні. Він запропонував мені на якийсь час прилетіти до нього в гості. Там він мені повідомив, що є можливість попросити у Швейцарії притулок. Він відвіз мене в табір для біженців і там я залишився.

Зараз я і не думаю скаржитися на життя у Швейцарії. Воно проходить шикарно. В Україну точно не повернуся - бажання немає.

Можливо, зміняться закони, але люди залишаться такими ж.

Тепер мій дім Швейцарія. Не було жодного разу, щоб я захотів назад в Україну, незважаючи на те, що дуже люблю свою Батьківщину, де продовжують жити мої друзі і родичі.

Дмитро Пічахчі, США

Загрози, прокляття, напади і образи - це те, що відбувалося безперервно протягом усього часу семиричної роботи ЛГБТ-активістом. Пікет, акція, правозахисна демонстрація - завжди очікується провокація. Більшість заходів, які я відвідав - завершувалися зіткненнями з залученням міліції.

У січні 2015 року, стоячи на кладовищі і дивлячись як у землю опускають тіло мого друга, я не розумів і не міг знайти відповідь на одне питання: «За що?». За що вбили прекрасну людину? Він був з тих ґеїв, які виступали проти ЛГБТ-руху і проти публічності. Він жив у страху і з внутрішньої гомофобією. Від того був самотній. Я впевнений, якби він був більш відкритий, більш вільний, він не нарвався б на покидьків, які спеціально шукали самотніх ґеїв, щоб пограбувати і вбити - 17 ножових поранень, перерізане горло, розбита голова. Коли я знайшов його тіло - мій світ перевернувся. Адвокати вибудували захист убивці на позиції «Так, вбив, але ж ґея». Вбивство на ґрунті ненависті - у нашій країні, це не обтяжлива обставина, це виправдовує.

Я дивився в очі вбивцям мого друга. Я був на суді. Вони сміялися з мене. Вони жартували. Ці виродки дозволяли собі жарти про інтимне життя покійного. Все, що цікавило адвоката цих душогубів - чи був у нас секс з покійним. Усе.

Все це накопичувалося і посилювало бажання виїхати. Апогеєм став «КиївПрайд-2015» і події після нього. Я думаю, що не зможу забути це почуття, коли на тебе біжать відморозки з фаєрами, петардами, кийками, а поруч з тобою твої друзі, кохана людина, мама твого друга. З того дня страх не покидав мене. Мені страшно. Жити в страху нестерпно. Заходячи в кафе, в ліфт, в магазин, куди завгодно - очі шукають потенційну небезпеку. Потім смс-загрози, які прийшли мені і багатьом активістам. На Прорізній побили мого друга, який просто йшов у банк і нікого не чіпав. З криками «Гей, підар» на нього накинулися. Це була остання крапля. Я хочу жити. Не більше. Жити далі в такій обстановці не представлялося можливим. Страх. Кожного дня. Кожної години. 

Дмитро Пічахчі, Фото з Facebook

Виїхати було не складно. Коли я був упевнений, що наше життя в небезпеці, все стало швидко вирішуватися. Гроші, квитки, речі ... все йде на другий план. Тільки безпека. Тільки швидше б полетіти, щоб забути про цей жах.

Один страх у мене все ж залишився - це повернутися в Україну. Я більше не зможу бути безправним м'ясом, яким лякають дітей. Звичайно, зараз логічно сказати: “Повернись і зміни!”. Але я не вірю, що це реально. Я більше п'яти років щиро намагався щось поміняти. Гомофобія усвідомлено нагнітається нашими «сильними світу цього». Це зручно. Церква, влада, радикали роблять все, щоб маркувати нас (ЛГБТ) як ворога. Розруха в головах і я з цим не можу нічого зробити.

Не хочу, щоб подумали - поїхав і наплювати. Ні, не наплювати. Переживаю. Постійно думаю і щось роблю по мірі своїх сил. Але я не вірю, що найближчим часом щось хороше в нашій країні може відбутися. Просто не вірю. Зараз багато зброї на руках, угруповання на кшталт «Окупай педофиляй». Все це говорить тільки про те, що нам, ЛГБТ, стало небезпечно в нашому домі.

 

 

Підготував Олексій Сімончук

Тепер, завдяки Aperio Lux, ЛГБТ-портал можна читати на iPhone та iPad або підписуйтесь на Telegram канал @lgbtorgua

Підписуйтесь
на наші акаунти