1172

Чому мої батьки хотіли вилікувати мене від гомосексуальності


Чому мої батьки хотіли вилікувати мене від гомосексуальності

Гарард Конлі – автор мемуарів «Стертий хлопець» (Boy Erased, видавництво Penguin Random House). Він народився в Арканзасі, отримав ступінь магістру з письменницької майстерності та квір-теорії. Сьогодні Гарард викладає літературу в Американському коледжі Софії в Болгарії. В цьому матеріалі він висловлює власні думки.

Мої батьки відправили мене на, як вони кажуть, «відновлюючу терапію», щоб вилікувати від гомосексуальності, оскільки мали надзвичайне бажання зробити наше життя простішим. Моя мама була чірлідеркою, батько – квотербеком. Вони не були вузьколобими та фанатичними – лише сповідували сімейні цінності, традиційні для «біблійного краю», в якому зустрілися і жили. Чому ж я, їхній син, не заслуговував на таке саме просте й зрозуміле життя? Приблизно так вони думали, влаштовуючи мене до Love in Action, найбільшого на той час центру для «лікування геїв» в Америці.

Найпривабливіша ілюзія терапії ховається у самій назві центру: ідея «райского» відновлення, повернення до Золотого віку, коли життя було набагато менш складним. Це ж лицемірство я зустрічав і в останніх законодавчих актах проти ЛГБТ в штатах Теннессі, Міссісіпі та в першу чергу Північній Кароліні. Аби захистити нас від складної, мінливої реальності, політики, прикриваючись турботою про безпеку, зачищають публічні простори від усіх неоднозначних елементів. Публічні вбиральні стають або/або, бізнес підпорядковується виключно волі своїх власників. «Безпечні місця» залишаються за тими, кому вони потрібні найменше. Замість того, аби створити комфортні умови для всіх, у цих штатах пропонують ті ж два варіанти, які мої батьки залишили для мене: ставай таким, як усі, або забирайся.

Історичне протистояння навколо «законопроекту про вбиральні» у Північній Кароліні

Проте багато хто з жителів цих штатів не має можливості поїхати. Коли в 2004 я припинив «терапію», був лише 19-річним студентом-геєм, що застряг в Арканзасі через фінансові й особисті обставини. Я витріщався на стіну своєї кімнати і бачив, як падаю у прірву. Мій кредитний рейтинг був жахливим, тож я не уявляв, як міг би поїхати у пошуках кращого життя. Я навіть не був певний, що таке життя взагалі десь існує.

Я знаю це відчуття паралізуючого сорому та страху, який прищеплювали мені з самого дитинства. Так часто відбувається з меншинами, що живуть у тих штатах, де не захищають їхні права. Статистика прозора: відсоток бродяжництва, депресій та суїцидів вищий у тих регіонах країни, які не підтримують геїв та інші меншини. Коли суспільству залишається лише обговорювати цивільні права у кожному окремому випадку, з’являється прихований культурний мессидж: люди можуть вирішувати, хто гідний людського ставлення, а хто – ні.

Білий дім намагається заборонити терапію для гомосексуалів

Коли я чую про такі ініціативи, як акт HB2 (House Bill 2) у Північній Кароліні, то часто згадую, наскільки повільним та мінливим може бути прогрес. Чуючи вперше про мій досвід терапії від гомосексуальності, друзі бувають шоковані існуванням настільки грубих методів. На мене психологічно тиснули, змушуючи дивитися на пустий стілець та кричати на батька, якого я нібито ненавидів; мені казали, що мої «вподобання» грішні й мерзенні, ненависні для Бога; я був змушений грати у спортивні ігри, аби стати більш мужнім – все це здавалось нереальним. Проте факт залишається фактом: лише п’ять штатів прийняли закон, що забороняє відновлюючу терапію для меншин.

Вдала кампанія на захист рівних шлюбів відвела увагу від багатьох інших проблем ЛГБТ, і тільки з нещодавнім прийняттям таких відверто дискримінаційних законів, як HB2, суспільство помічає, наскільки багато дверей для нас закриті. Люди за межами цієї сурової реальності відчувають збентеженість, оскільки знають, що підтримка рівних шлюбів вітається, проте справжній прогрес гальмується. Мої друзі-натурали хочуть, щоб світ був безпечним для таких людей, як я, проте він не такий і не буде таким, поки прогресивні активісти разом з консерваторами не перестануть чіплятися за свої ілюзії прогресу.

Католицька пара приймає у себе бездомну ЛГБТ-молодь

Факт в тому, що цілковита правова невизначеність, у якій я провів більшу частину свого дитинства – коли мої особисті права залежали від примхи батьків чи уряду – існує і досі. На щастя, для мене відкрилось вікно. Мистецька освіта дозволила знайти шлях до особистої свободи, знайти хорошу роботу та здорові стосунки. Незважаючи на роки невіри та суїцидальних думок, я зміг рухатися вперед. Мої батьки були в змозі уявити нове життя для мене – але не таке, яке їм здавалось правильним.

У більшості випадків я відчуваю себе повноцінною людиною. У той же час, іноді я не можу встати з ліжка або навіть підійти до свого хлопця, боючись його дотиків – моє минуле не здається настільки вже далеким. Кожного разу, коли приймається один з цих законопроектів, мене охоплює знайоме відчуття, я знову подумки відправляюсь у перший день відновлюючої терапії, де сиджу на стільці та слухаю ненависний голос свого куратора – його відлуння я чую на сторінках цих законодавчих актів.

Можливо, колись усі ЛГБТ зможуть жити таким же простим життям, як мої батьки: ставши дорослим, зустріти когось та побудувати спільне майбутнє. Ця мрія може колись стати реальністю. Проте зараз у багатьох регіонах країни немає того самого вікна. По-справжньому безпечних місць не існує.

Гарард Конлі (Garrard Conley) для CNN

 

 

Тепер, завдяки Aperio Lux, ЛГБТ-портал можна читати зручніше на iPhone та iPad.

Підписуйтесь
на наші акаунти