32

Чужий


Він зателефонував мені і повідомив, що в нього є для мене симпатичний матеріал. Пам'ятаю, я запитав, чи не він сам і є цей симпатичний матеріал. Він відповів, що симпатичні і він, і матеріал. Мені сподобалося його почуття гумору...

Чужий

Мені сподобалося його почуття гумору...

З часу нашої зустрічі збігло кілька років. Тепер я можу опублікувати його одкровення. Не змальовуватиму його зовнішність. Хоча було там декілька, як кажуть криміналісти, особливих прикмет. До речі, щодо криміналу. З огляду на пікантність теми і можливий інтерес до мого співрозмовника з боку “компетентних органів”, зазначу, що він ніколи не був у жодній із країн колишнього СРСР. Людина без громадянства, без зовнішності, без імені... Одним словом,

Чужий

Він: Ти мені запитання не став, я сам розповім усе, що схочу. І диктофона не вмикай, тренуй пам'ять. Записувати можеш. Я буду говорити повільно. Мені нема куди квапитися.

Я: Мугу.

Він: Чорт, я так часто про це думав, вигадав стільки прологів і епілогів, а зараз... зараз не знаю з чого почати.

Я: А ти почни з найголовнішого.

Він: Отак одразу й з головного? ОК, з головного так з головного... От деякі дарують іншим щастя, любов, гарні подарунки, а я дарую іншим СНІД... Ні, дурнуватий початок! Давай, за класичною схемою, га?

Я: Ну-ну.

Він: Народився я двадцять два роки тому в невеличкому містечку. Якийсь великий фантазер назвав цю дупу містом: глухомань, безпросвітність, депресія... Мати ― алкоголічка, батька не пам'ятаю. Пам'ятаю тільки нескінченний ряд її коханців, не менш тупих і п'яних, ніж вона. Дитинство в мене було суперське ― років до п'яти я думав, що мене звуть Закрий Глотку... Ну та Біс з ним, до шістнадцяти років якось вже я там перетерся. А потім зрозумів: якщо я хочу нормально жити, саме жити, а не існувати, мені треба пнутися до столиці. Поцупив у маман бабки (тільки на дорогу ― я чесний злодюжка) і абияк до столиці дістався.

Місто вразило мене своєю красою! Шість років тому я стояв на головній площі з витріщеними беньками і зовсім не думав про те, що ж мені робити далі. Мене перло від високих будівель, від лагідних облич людей, що говорять на не зрозумілих мені мовах. Хотілося кинутися на шию першому стрічному і розридатися на його грудях з радості... Але так продовжувалося лише до вечора, поки я не зголоднів . Вигляд нічного міста з його різнобарвними вогниками мене вже не так зачаровував ― думки глушилися гурчанням шлунку. Перше, що спало на думку ― погребтися в урнах поруч з МакДональдсом. Але мене відігнав якийсь бомж ― це, як він пояснив, була його територія. Місто вперше гризонуло мене своїми гострими зубками. Але, у порівнянні з подальшими подіями, це був комариний укус...

Я: Ну не знаю, я б, напевно, не зміг отак-от просто приїхати у величезне чуже місто. Без грошей, без планів...

Він: Ну, правильно, ти ж, очевидно, виховувався на усьому готовому. Тобі не потрібно було по ночах ховатися під ліжком у чеканні, що в кімнату завалиться наступний мамчин козел і навтуляє ні за що ні про що... Добре, фіг із ними. Я зайшов у МакДональдс і запитав, чи немає для мене якої-небудь роботи. Навіть не за гроші, просто за пожерти. Я готовий був робити що завгодно, аби набити черево відрижкою американського імперіалізму. Але роботи для мене не знайшлося.

Спати я вирішив на лавці перед вокзалом ― добре, що літо тільки-но почалося . Вокзал був забитий бомжами, котрі постійно стріляли то цигарки, то гроші, то ще що-небудь. Одягнений я був не по-бомжовськи і здавався їм, напевно, рокфеллером вокзального масштабу... Шлункове бурчання вмить мене приспало. Прийшов до тями, коли відчув, що хтось трясе мене за плече. Інстинктивно відмахнувся, відкрив очі і побачив перед собою величезного мужика. Він запитав, чи не хочу я піти до нього пивця попити. Я погодився.

Я: І ти навіть не подумав, чому він ні з того ні з сього запрошує бездомного хлопця до себе?

Він: Думав я тоді тільки про хавчик. Ну, чи на крайняк про пиво з його двомастами п'ятдесятьма кілокалоріями на півлітра. Пили-їли ми довго, надворі вже розвиднюватися почало. Незважаючи на хміль у голові, до мене тоді дійшло, навіщо я йому знадобився. Підар то був. Що найсмішніше ― мене не вернуло від нього, я був не проти його задовольнити. Але не тому, що хотів цього. Я тоді був незайманим як по жіночій, так і по чоловічій лінії.

Гомосекс мені зовсім не сподобався. Та й пам'ятав я його погано. Єдине, що лишилося в пам'яті ― гострий біль, коли він входив у мене. Пам'ятаю, я попросив натягти презик. Він засміявся у відповідь: “Нічого, якщо завагітнієш, дам тобі грошей на аборт”.

Я: Треба ж, у такі-то роки ― і така турбота про своє здоров'я...

Він: Хм-м, я тоді про здоров'я і не думав. Просто бачив якось гомопорнушку, а там усе в презиках робилося, от мені і подумалося тоді, що це вони від фекальних наслідків намагаються убезпечитись... На ранок він запропонував у нього пожити. Якщо я буду слухняним...

Я: Здогадуюся, що за цим “якщо” малося на увазі...

Він: Ну так, я повинен був щовечора обсмоктувати його смердючий кінець, а потім ставати раком. Ні, брешу, він більше любив, коли я клав ноги йому на плечі...

Я: Тобі подобалося це?

Він: Мені подобалося те, що я був ситий, що в мене був дах над головою. А секс... секс був просто платою за це. Не можу сказати, що мужчинка був мені бридкий. Швидше, здавався добрим татусиком... І часом мені навіть подобалося спостерігати, як він від мене преться. Все-таки, що не кажи, я був красивий хлопець...

Я: Так ти і зараз красивий...

Він: Удень я не вилежувався вдома, а намагався шукати більш-менш нормальну роботу. Я розумів, що моя проституція не буде вічною... Змінив кілька місць: був продавцем, хлопчиком “туди-сюди” у МакДональдсі (узяли все-таки!) і вантажником у супермаркеті. Не міг я зжитися з колективом: мене гнітила повна залежність від шефів різного штибу. Закінчувалося завжди одним і тим самим: я посилав шефа подалі і з гордо піднятою головою відвалював.

Одного разу, коли ми з татусиком сиділи перед ящиком і повільно посмоктували віскі, у двері подзвонили. Татусь схопився: “Я забув тобі сказати, зараз з донькою познайомлю”. Тільки-но я її побачив ― одразу зрозумів, що не зможу не закохатися. Вона була старшою від мене на два роки, але виглядала молодшою. Татусик, очевидно, вгледів наше з нею перезиркування і постарався якнайшвидше виставити рідненьку кровиноньку за двері.

Вона зателефонувала наступного дня і запропонувала зустрітися. Десь через тиждень ми вирішили жити разом. Вона сама знайшла квартиру, лишивши мені тільки пояснювальну розмову з татусем. Вона й гадки не мала, чим займається її батько. Він відрекомендував мене як сина свого друга, котрий поїхав на рік за кордон. Я про всяк випадок не сказав йому, куди йду. І їй заборонив. Татусик сприйняв усе досить спокійно, сказав навіть, що я можу в будь-який момент повернутися. Я поцілував його на прощання. Я почував себе винним...

Я просто чманів від неї, від кожного дотику до неї! Поза тим, першої нашої ночі тільки те й робили, що ловили сторчаки: ми, звичайно, знали, куди і що треба сунути, але ні з першої, ні з другої спроби у нас не вийшло. Тільки над ранок я довідався, що вона була цнотливою. Пам'ятаю, я злякався крові на простирадлі, вона ж тільки посміхнулася і скуйовдила моє волосся. Я, тепер уже нормальним шляхом позбавлений цноти, відчував себе геть щасливою людиною!

Я: Не кожному вдається двічі позбутися цноти...

Він: Перша дефлорація нагадала про себе якраз на Різдво. Ми сиділи з нею за святковою вечерею, коли вона висловила припущення, що вагітна. Їжа застрягла в горлянці ― у мене буде дитина, моя дитина! Моя і її...

Зайшла розмова про її батька, мого татусика, котрого я всіма силами намагався витрясти з пам’яті. Перехиливши вина, вона сказала, що її батько серйозно хворий і що не завадило б подзвонити йому і привітати з Різдвом. “А що в нього?..” ― запитав я. “У нього вже п'ять років СНІД”. Недоїдена індичка затанцювала перед очима, залишки вина миттєво опинилися в мені. Мною опанував напад звірячого жаху, ― спочатку з холодом по всьому тілу, а потім ― з липким смердючим потом. Пославшись на те, що болить живіт, я впав на ліжко і всю ніч очима вигризав стіну. Над ранок трохи заспокоївся і заснув...

...Й одразу ж прокинувся з думкою про те, що і я, й вона, й наша дитина... Я, мабуть, заб'ю собі ще один джойнт, добре?

Я: Добре.

Він: Я не сказав їй нічого. Я просто здрейфив. А з татусиком вирішив серйозно поговорити. Серйозність бачилася спочатку у вигляді перерізаної горлянки, потім я змилостивився до кількох зламаних ребер, але, зрештою, зупинився на одному, максимум двох фінгалах.

Кілька днів потому у неї підскочила температура, і я викликав “швидку”. А згодом, коли я прийшов до неї в лікарню, вона зустріла мене в коридорі і замість добридень вигукнула, що у неї ВІЛ. Я не пам'ятаю, як пішов звідти...

Я анонімно здав кров цього ж тижня. Телефоную в клініку, а мені й говорять: “Юначе, шкода, але у Вас позитивний результат”. Я одразу ж пішов в іншу клініку, щоб знати напевно. Результат був той самий. І тоді я подзвонив татусикові. Він запросив мене до себе. Йдучи до нього, я взяв з дому великий кухонний ніж...

Я: Упс! А що, вдома у татусика не було леза потрібної довжини?

Він: В афекті я тоді був, не тямив нічого. Але поки в метро їхав, оговтався. Точніше, я злякався. Мені здалося, що весь вагон дивиться на мене і розуміє, що я їду вбивати. Тоді я й втямив, що користі від смерті татусика буде з тертий хрін. Ну помщуся я йому, ну пов'яжуть мене одразу ж, і я не зможу мститись таким, як він...

Я: Я так розумію, що йдеться про геїв?

Він: Так, про підарів. Саме в метро я вирішив мститись і навіть склав детальний план. Але про це пізніше. Ножа я викинув біля татусикового будинку. З дверей видав йому все.

Я: І про неї розповів, і про дитину?

Він: Ні, тільки про себе. Він змарнів якось, постарів одразу. Сказав, що зробив це із заздрощів до моєї молодості і до мого здоров'я...

Я: От підар!

Він: ...присягався, що потім тисячі разів картав себе за це, але мені його бідкання були до одного місця. Я прораховував, що б з нього здерти як компенсацію за збитки. Для початку квартирку невеличку попросив купити. Він погодився.

Я: Добрий татусик...

Він: Саме до рук пливе тільки те, що не тоне... Уточнюю ― він не одразу погодився, а тільки після мого натяку, що я можу кавкнути донечці, колишній дружині і на роботі (він був не останньою людиною в міністерстві) про його педпристрасті. Потім, згодом, я прибрав до рук його майже новенький “Крайслер”, від якого випадав в осад. Вчасно, до речі, тому що татусь незабаром після цього здох. Сам, зауваж, без моєї допомоги.

Я: Ну, а що вона?

Він: Вона, звичайно, у всьому звинувачувала тільки мене ― я був у неї єдиним. Дитини не було. З нею я так і не порозумівся. Перекинулися кількома словами, коли я речі забирав. Тільки й встиг повідомити їй джерело нашого спільного зараження. У неї сталася істерика, ну а я пішов, звичайно.

Я: Ну от, а ти кажеш, кохання...

Він: Ні, я кохав її. Я люблю її й дотепер. Я навіть знаю, де вона зараз живе, але як же я можу з’явитися їй перед очі?

ОК, залишимо цю тему і перейдемо до педиків. Сам розумієш, що такою зовнішністю, та ще в крайслерівській упаковці, в мене не було ніяких проблем влізти в проститутський світ. Я задовольняв по п'ять педиків за ніч. Хе, я навіть припустити раніше не міг, що моя злість і ненависть до них... до вас здатна творити дива ― я кінчав у них по п'ять-шість разів за ніч. Майже щоночі! І завжди без презика!

Я: І що, всі були такими ідіотами, що так легко дозволяли без?

Він: Деякі ламалися. Але ніхто, підкреслюю, жоден не встояв перед моїми умовляннями, що, бач, я хочу спробувати без гуми з ним і тільки з ним! Ну а більшість, особливо молоді, самі наполягали, щоб я їх мав голяка. Іноді наркота допомагає...

Я: До речі, як з нею?

Він: Суперово з нею. Хочеш?

Я: Нє-а.

Він: Ну, як хо... Коли колемося, я, звичайно, колю собі першим.

Я: Скільки людей здибало твій, з дозволу сказати, інструмент любові за цей час?

Він: Ясний перець, я рахую. Точняк, не менше двох тисяч. Якщо хоча б половина підчепила вірус, я вважатиму, що життя не даремно жилося.

Я: Ню-ню, як патетично... Ну а спиш добре, хлопчики криваві перед очима не стоять?

Він: Стоять. Раком, ха-ха! Бувають кошмари, але більше ― з Її участю. І того, котрий так і не народився...

Я: Ти не боїшся пекла?

Він: Ні! Я бачив його на землі! Ти собі не уявляєш, як це ― просинатися посеред ночі в лихоманці, в липкому поті... зі страхом у всьому тілі... думати: все, що з тобою було ― це лише сон... а потім поволі усвідомлювати, що це зовсім не сон... Оце і є справжнє пекло!

Я: І ти бажаєш такого ж іншим?

Він: Щиро бажаю!

Я: Були такі, котрих ти пошкодував?

Він: Не було! Усіх голяка! І більшість мені ще й платили за це!

Я: Невже жодного разу не було такого, щоб людина тобі сподобалася? Не зовні, зрозуміло, а просто як людина?

Він: Підари не люди, це підари. Навпаки, пам'ятаю, якось я не стримався і зблював на спину старого, що стояв раком, коли я дрючив його в зад.

Я: Вразливий хлопчик... Навіщо ти розповідаєш мені все це?

Він: Хочу, щоб усі знали, що є... що була Людина, Яка Творила Справедливість. Щоб боялися і знали, що і їхня мить не за горами!

Я: Не боїшся помсти когось із них?

Він: Ні, не боюся! Справжні терористи, нехай тільки сексуальні, нікого не бояться!

Я: Ха-ха, переконливо! Особливо після того, як ти кілька разів за час нашої розмови казав “я здрейфив” і таке інше. Теж мені, Олександр Ульянов знайшовся!

Він: Розумій, як знаєш! Мені до дупи, що ти про мене думаєш.

Я: А якщо я про тебе бовкну ментам? Є ж стаття за навмисне зараження і навіть за поставлення в небезпеку зараження теж є?

Він: Ну і що ти їм казатимеш? Де твої докази? Свої карлючки покажеш? Я перевірявся анонімно, а ні її, ні тим більше татусика тобі не знайти. Та й місто те далеченько.

Я: А чого ти раптом вирішив, що всі, тобою інфіковані, почнуть вмирати? Останні досягнення медицини вражають...

Він: Я ними точно не скористаюся, хоча за ті гроші, що в мене є, я можу дозволити собі якщо не все, то майже все... Втомився. Якщо настане мій час і мене покличуть рогаті назустріч казанам і розпеченим пательням, я не буду сперечатися. А вони... ну якщо не здохнуть одразу, так іще з десяток років мучитимуться ― це ще більше по кайфу.

Я: Ти взагалі шкодуєш через щось?

Він: Так! Треба було спочатку переспати з тобою, а тоді все це й розповісти.

Епілогу, так само як і прологу, я від нього не дочекався. Пишу свій. Коли я дивлюся фільми жахів, мені чомусь більше шкода маніяків, ніж їхніх нещасних жертв. Ні, жертв, звичайно, теж шкода, але маніяки (від “манія” ― неприборкана пристрасть) ― це не просто нещасні люди, це глибоко нещасні люди. Психологи та психіатри не в змозі їм допомогти. Навіть у підручниках з психіатрії написано: не намагайтеся сексуальних маніяків лікувати любов'ю, однак не допоможе. Здається мені, що вони знаходяться в чіпких обіймах якщо не самого Князя Пітьми, то демонів точно. Спочатку потрібно провести вигнання чи диявола, чи демонів (экзорцизм), а вже потім намагатися чи то лікувати хворих, чи то надавати їм психологічну підтримку. Офіційна медицина не хоче цього визнавати, отож нічого з такими пацієнтами не можуть вдіяти (про конячі дози аміназину не йдеться, це лайно допомагає лише декілька годин).

А мені все-таки шкода. Ні, не його, мого безіменного героя, а того, що не зустрілася на його шляху людина, заради якої він би зміг жити... Не вірю я підручникам з психіатрії.

 

Діма Личов

Переклад українською ― Милорад Чаєв

Опубліковано в журналі “Один з нас” №33

Теперь, благодаря Aperio Lux, ЛГБТ-портал можно читатьна iPhone и iPad

Подписывайтесь
на наши аккаунты