306

Українські геї і польські євреї


...або Пора уже починати

Українські геї і польські євреї

Колись у Польщі правили комуністи. Поляки страшенно не любили ту владу і щоразу виходили на вулиці з протестами - слава небесам, причин обуритися вистачало. Але скільки б зусиль громадянсько активні поляки не докладали до зміни ситуації в країні, нічого у них не виходило. Поки вони не зрозуміли однієї простої речі, про яку буде сказано нижче.

Геї, як і поляки далеких 60-х, теж недолюблюють по суті своїй комуністичний режим в Україні.

Сьогодні в Україні править хто завгодно. За різних режимів ситуацію навколо ЛГБТ можна вважати відносно стабільною - за Кучми геїв з лезбійками узагалі не було помітно, за помаранчевих ошелешені неабияким кредитом стихійних прав і свобод, ЛГБТ довго отямлювалися від пережитого шоку. За Януковича, зрештою, є надія на поступ - бо з'явилися реальні подразники, на які слід реагувати. Але й подразники ці, як виглядає, професійно змайстровані тією ж владою. Геї, як і поляки далеких 60-х, теж недолюблюють по суті своїй комуністичний режим в Україні. І теж аргументовано пояснюють свої вимоги. Але нічого у нас не вийде, аж поки ми не зрозуміємо однієї простої речі.

Поляки виходили зі своїми протестами на вулиці – і у 1956-му, й у 68-му, і на початку 1970-их. Але всі ці протести були розрізнені, тож уряд дуже легко з ними справлявся.

Польський комуністичний уряд застосовував тактику «салямі»: важко з’їсти усю ковбасу – але її можна з’їсти, відрізуючи шматок за шматком. У ролі шматків виступали спочатку незадоволені священики, потім обурені робітники, далі - розчаровані, але натхненні інтелектуали-антикомуністи.

Головним козирем польських комуністів було таке: коли прийдуть за священиками, робітники й інтелігенти мовчатимуть, бо їх це не стосується.

За аналогією те саме маємо сьогодні в багатостраждальному громадянському суспільстві України. Коли б'ють головного гея держави Святослава Шеремета, інші представники третього сектору мовчать. Коли ногами вбивають екологічних активістів у Харкові, мовчить і Шеремет, і інші представники ЛГБТ. Тощо.

Надія, що вилилася у перемогу, прийшла до поляків у вигляді легендарного об'єднання "Солідарність", яке не лише повиганяло з уряду нашого найближчого західного сусіда увесь непотріб, але й стало новою моделлю творення громадянського суспільства.

Польська «Солідарність» почалася з того, що у 1970-х публіцист Адам Міхнік написав дуже важливу книгу «Церква, лівиця і діалог». Лівицею у Польщі називали інтелектуалів-антикомуністів, які у масі своїй були, страшно сказати, євреями. Зрозуміло, що консервативне духовенство й католицька еліта й на думці не мали боронити свою Батьківщину, маючи за союзника махрових жидів. З точки зору антикомуністичної церкви «поляк» дорівнював «католику» - й у цій концепії лівиця виглядала чужим тілом. Тож поляки мали дві антикомуністичні Польщі: одну – католицьку й консервативну, другу - незатишно ліву, соціалістичну й, головне, некатолицьку.

Таких "лівиць" у громадянському суспільстві України зараз маємо цілий сніп (чи, з дозволу сказати, пучок). І тому снопові добре було б згадати про польський досвід.

Польським комуністам було легко панувати над одними і другими. Але Міхнік написав просто: якщо лівиця хоче виграти і змінити Польщу, вона повинна почати нормальний діалог з церквою.

Що від цього змінилося? Цю книжку прочитав отець Йозеф Тішнер, професор богослов’я і філософії. Дуже авторитетна особа серед польських католиків. Він вирішив, що у цьому щось є. Тож доленосний для Польщі діалог почали лівий Міхнік і католицький Тішнер. З цього народилася «Солідарність». Ліві зрозуміли, що, грубо кажучи, повинні привести робітників до церкви, а костел почав надавати майданчики не-католицьким інтелектуалам. І ця ідея спрацювала…

Уже потім почалося одне польське чудо за іншим: поляк Карел Войтила став папою, у 80-му з’явився масовий робітничий рух «Солідарність», а у 89-му польські антикомуністи виграють вибори і формують перший антикомуністичний уряд у комуністичному блоці.

Звичайно, ця ідея працювала, бо був спільний ворог. Сьогодні, коли цей ворог зник, поляки знову діляться на дві Польщі. Але сьогодні це вже не має жодного значення – бо сьогодні поляки мають нову Польщу, сильну економічно і стабільну політично.

 Ми маємо об'єднатися між собою.

Аби мати нову Україну, в якій дотримуються найпростіших прав та свобод людини, наші лівиці також мають об'єднатися. Звісно, не з церквою - залишмо це на потім. Ми маємо об'єднатися між собою. На щастя, спільний ворог у нас є. Без дестигматизованих геїв та лезбійок не можливе громадянське суспільство в Україні. Так само, як і без вільних художників, які селяться у сквотах. Ми не зможемо жити у комфортній громаді без екологічно свідомих людей, без благодійників і натхненних диваків.

Усіх нас легко з'їсти по шматочку, але ми можемо стати поперек горла дрімучому невігластву, якщо зрозуміємо, що насправді у всіх у нас одна мета - уже протягом багатьох років.

Звичайно, важливими є союзи-коаліції-ради на рівні топ-менеджменту третього сектору. Але про це можна турбуватися пізніше. Тут і тепер потрібно донести до спільнот простий меседж - ми боремося не за права окремої групки когось, ми боремося за одну кращу Україну.

Хвоя Томас
Спеціально для Національного ЛГБТ порталу


Матеріал опубліковано мовою автора.

Теперь, благодаря Aperio Lux, ЛГБТ-портал можно читатьна iPhone и iPad

Подписывайтесь
на наши аккаунты